Застигле небо, мов каррарський мармур,
Який от-от опуститься плитою,
Масивною, загрозливо важкою,
Та літню ладність зчахлить до безбарв’я.
Пашать простори спекотою.
Помлілі вишні просять подаяння.
Їх зори—в триптихи потухлих вікон.
Ті ж мов боввани. Вечір сірим віком
Пригашує тиск шквару аж до рання.
Із попелу зродилось зірок трійко…
Четверта, п’ята…— й разом альбіноски
Все вище й вище піднімають небо.
Вже й місяць виліз ясеню на гребінь,
За велетом вся зелень лляє роси…
Своїх нам досить.
Сльози лий для себе.
Тобі їх треба.
За легендою, коли ще не було роси, один
з останніх велетів регулював дощ,
притягуючи хмари.Та він захворів і помер.
Усе, що було живе на землі, —дерева, кущі, трави—
почали за ним плакати. Їх сльози стали росою.
Чудова замальовка літньої ночі. Отримала насолоду від прочитаного. Цікава легенда. 
