Тихо плине ріка долинами горя
Древнього роду, народу ріка.
Свої води несе до синього моря.
Чому ж його доля, як присуд, гірка.
Вкрили хмари війни всю Україну.
Із лісів і степів лютий ворог прийшов.
Вогнем і мечем обертав на руїну
Рідний край, проливаючи кров.
І боліла душа, наче рана відкрита,
І плакали очі в журі, безнадії.
І турки і ляхи і рвань московита
Роздирали Вкраїну, лихі теребії.
І страждала вона, як сирота, безталанна
Від чужої наруги і чужої хули.
Її ревні сини то йшли до султана,
То з царями північними угоди вели.
Минали віки сумні, в протиріччі.
В перегонах за владу на рідній землі.
Лише воля і правда була та що на Січі,
Що у світ понесли сліпі кобзарі.
Не зменшилось зла у душах ворожих,
Що раз-по-раз розпалюють воєн вогонь.
Яничари новітні із древніми схожі,
Перевертні від низу до скронь...
Тихо плине ріка долинами горя.
Від ворога лютого нікуди дітись.
Він поряд, від сходу до синього моря
Не варто із ворогом волю ділити.
Не варто,
Не варто,
Не варто!
Лукавстово вороже на віру приймати.
Зміцнятись у силі і мудрості варто,
Щоб міцно стерно у рутині тримати.
