А ти ж і не знав, яка я насправді:
Холодна
Сумна
Чи весела
Не дуже
Чи стри́баю хвацько по мокрим калюжам
Щоб ноги змочити брудною водою.
А може я мрію про море та скелі
Про тишу довкола і голос природи
Гуляти
Блукати
Мовчати
І бути
Частинкою світу, котрій не заснути.
Не знав через відстань, що лицарські лати
Вдягаю я завше, коли йду на люде
Що тільки наважусь на доторк і м'якість —
Як сонячний промінь спіка́є повсюдно...
І що ж мені з того, що маю я ймення?
Іна́кше, бо так було б трохи нечесно
Одне моє "я" — то постійне "не знаю"
А інше — релікт
Під назвою "впертість".
Взаємно й без слів розумію лиш втрати
Дороги складні
Та шляхи у нікуди
А от поясни мені, що таке щастя?
І довго пояснюй
Аж поки не буду
Сама говорити словами твоїми
І вірити в те, що кажу легко-легко
Бо те, що було, залишило руїни
Бо ті́ні мої й досі там,
За люстерком.
