Здається, що їй не буває самотньо:
вона з книжками, іграшками і мріями,
усмішкою, що виказує почуття,
часом наївно закохана у життя,
приховано-спантеличена,
сердита на себе і світ
з кам'яним обличчям.
Схиляється над смартфоном
беззахисно горбиться,
волосся спадає каштановим шовком,
плечі її гострі,
очі її горіхові,
навколо думки розлітаються віхолою.
Ні, їй ніколи не злитися
зі сварливим натовпом.
Мабуть, тому так і хочеться її обійняти,
підставити їй плече втомленій
і їхати так безкінечно додому.
