Тріпотіла маніжка.
Зачаїлись чорти в портсигарі.
Ти любив мене ніжно,
зустрічав-проводжав на вокзалі.
Сокотив, наче рідну.
Я ж лелію тебе неродинно.
Дай востаннє обійму,
недосяжна кохана людино
У валізі порожньо -
мені справді нічого не треба.
Я - лише подорожня,
чиє серце лишилось у тебе.
Ти мені будеш домом,
коли в мій цілять метеорити.
Я - лиш давня знайома,
Ти ж для мене є приводом жити.
Мій квиток - однобокий.
Ми востаннє йдемо до перону.
І я знала до строку,
що нам видали різні вагони
Це тобі мій дарунок -
я ніколи сюди не повернусь.
На прощання цілунок
твій ніколи не значив взаємність.
Сей вірш є не про нього й не про неї. То є збірний образ любові до всіх близьких, яких я полишила заради власного і їхнього ж добра. Любові, про яку вони так і не дізналися, адже ми лиш зустрілись по дорозі до зовсім різних точок прибуття
