|
«Speravo di vedere la sofferenza
del sentimentale Piero...»
(Giuseppe Scarpa)
У 1895 році після завершення навчання в Київському інституті шляхетних дівчат доля закинула мене в одне подільське містечко N., де були білі хати-мазанки з солом’яними горобцевими стріхами, де круторогі корови та нечемні гуси ходили просто вулицями, де синагог було більше ніж костьолів та православних церков разом. Там куди не підеш від ратуші — на південь від Сонця чи на захід від Місяця, конче натрапиш на шинок, де бородатий шинкар поміняє тобі поставець місцевої смердючої горілки не тільки на срібні чи мідні кружальці, але й на баранячу шапку чи кожух зі зрадливим чужим теплом чи навіть на свиту — грішну, як тіло що вона ховала або на візок вербового хмизу. У шинках вечорами грали скрипки тужливі гебрейські мелодії, неголені чоловіки били кулакам по столу і когось там проклинали, тхнуло дешевою махоркою та дьогтем, на стіні висів портрет бородатого імператора по якому повзали мухи. Залізнична станція в містечку ввижалася мало не місцевим Лувром. Паротяги там свистіли перелякано і тікали одразу зі станції поспішаючи в гіркий полиновий степ, начебто там крім волохатих джмелів і жайворів ховається якась примарна воля.
Телеграфісти, нотаріуси, вчителі гімназії, адвокати, лікарі, чиновники, інженери залізниці, поліцаї складали місцеву «інтелігенцію». Вечорами напідпитку вони грали в карти та сперечались «про політику» замішану на марксизмі та політекономії, змагаючись між собою в тонкощах фронди і періодично натякаючи на свої буцім-то ліберальні погляди. Жінки їх займалися плітками, змагалися «модними» сукнями, які шили в місцевих кравців, що запевняли, що саме таке зараз носять в самому Відні, не кажучи вже про Бердичів.
На околиці міста над річкою на вапняковій скелі стояли руїни замку, про історію якого ніхто з міщан не міг розказати нічого путнього. У місті була гімназія, де директором був колезький асесор Микола Телешов — внук того самого Федора Телешова, що теж був колезьким асесором і теж був директором гімназії, тільки не в містечку N., а в губернському місті Кам’янець-Подільському. Микола Телешов носив клиноподібну борідку, пальто з англійського сукна з червоною підкладкою. У містечку його незаслужено називали «паном професором», але він не заперечував — це тішило його самолюбство. Ще в місті був бордель - maison de tolérance, який тримала мадам Жозефіна (родом з Одеси), яку місцеві жевжики та гульвіси називали просто Жужу. Цей будинок толерантності відвідували офіцери імперської армії, влаштовували там бешкети, розбивали дзеркала, вікна та люстри, заливали піаніно шампанським та били музикантів з криками: «Я тєбє пакажу как атєчєство любіть!» У містечку була військова частина, що належала до сорок шостого піхотного полку, де часто грала військова музика (гуділи жовті латунні труби і бив барабан), на плацу муштрували москалів та унтер-офіцери били солдатам морди.
Отримавши запрошення на місце гувернантки в містечко N. я їхали туди поїздом з панічним жахом, що мордував мене всеньку дорогу: думалось, що пан буде чіплятися, я буду його відшивати, завершиться тим, що я втрачу місце, будь-які надії знайти хоч якусь службу чи роботу і лишусь без шматка хліба серед світу чужих і байдужих людей. Але виявилось, що потрапила я на службу до ясновельможного пана Адама Пшедульського, що був покручений подагрою, шкутильгав, спираючись на костур, всі його амурні звитяги давно перетворились на міф і спогади, що стали чи то легендою чи непристойним польським анекдотом. У нього було чотири сини-шибеники Янек, Юзеф, Францішек та Пйотр — п’яти, семи, дев’яти та одинадцяти років відповідно. Я їх вчила латини, французької, грецької, філософії та тригонометрії. Вечорами читала Біблію та «Summa teologica» Томаса Аквінського на латині. Пан Адам казав, що Пйотра він вивчить на ксьондза, Францішека на офіцера, і коли Польща знову стане вільною він стане генералом війська польського, Юзефа вивчить на «лєкажа» і той буде лікувати самого цісаря у Відні, а Янек стане адвокатом і буде боронити польський люд від сваволі клятих москалів.
Ясновельможний пан Адам Пшедульський був бідний як церковна миша і був по самісінькі вуха в боргах. Але жалуваннє платив вчасно. Покоївки, кучер та кухарки називали його «пане-господарю». Свою дружину — Дороту Пшедульську (у дівоцтві Крумпецьку) від називав просто Дорота, без будь-яких зменшувальних чи ласкавих зворотів. Це звучало як наказ німецького фельдфебеля. Дорота постійно (кожні п’ять хвилин) скаржилась на мігрень, носила якусь недолугу зелено-червону сукню, що їй зовсім не пасувала, пошиту місцевим кравцем Шевою Рабіновичем з дамасту, який спочатку купили для фіранок, а потім вирішили, що конче потрібно для пані пошити модне вбрання, таке, яке носять в Парижі. У містечку Дороту Пшедульську називали пані каштелянова, хоча ніхто з предків Адама Пшедульського (ні, тим паче, він сам) каштелянами не були. Щонеділі Пшедульські ходили до костелу, під звуки органу голосно вигукували: «Proszę Cię Panie Boże...» а потім щось нечутно шепотіли. Про що вони його просили так для мене і лишилось загадкою. Пан Адам зранку любив пити «гербату» з солодкою булочкою. Після отакого ранкового ритуалу він визирав у вікно і говорив з пафосом: «Це місто збудували поляки!» Вечорами він пив виключно лафіт, хоча розказували, що в молодості він був затятим прихильником краківської вудки (wódka krakowska).
Про інститут шляхетних дівчат у мене лишилися вкрай негативні враження. Ця класна дама мадам Луїза Жувіль (Madame Louise Jouville) зі своїми постійними «моральними настановами» - вона не мала уявлення що таке смак, вдягалось в якусь допотопну старомодну сукню, носила пенсне, що спотворювало її обличчя. В інституті говорили, що мадам Жувіль не дивлячись на свій поважний вік насправді не мадам, а мадмуазель. Цей дортуар, що нагадував чи то келію жіночого монастиря, чи то казарму. Оці читання потайки заборонених книг Вольтера та Флобера, ці розмови про «Мадам Боварі» як про «один сучасний французький роман». Ця вічна нудьга і холод. Крім того, мені щоночі снився один і той же страшний сон. Снилось мені, що в підвалах нашого інституту вбивають людей стріляючи їм з револьвера в потилицю. Я з жахом прокидалась, розуміла що цього просто не може бути, але заснути більше не могла.
Єдиною пристойною розвагою в містечку, куди мене закинула доля, був (деякий час) аматорський театр «Альмагест» (не знаю, хто йому придував таку екстравагантну назву): всі, хто хоч трохи колись і щось читав, жили сподіванням, що от цієї суботи вони точно влаштують щось надзвичайне і цікаве. Театр організував місцевий слідчий Семен Петрович Недригайло (що розплутав складну справу про викрадення поросяти в міщанина Курила). Він мав університетську освіту і зачитувався трагедіями Есхіла. Мене теж залучили у цю справу познайомивши з ним в крамниці. Мої спроби в царині Мельпомени виявились невдалими. Мені дали в якійсь безглуздій французькій драмі роль ревнивої дружини, найбільш нудну роль в тій нудній сірій бездарній п’єсі. Я стоїчно витримувала кожну репетицію, намагаючись втілитись в роль. І режисер, і суфлер, і акторки (такі ж нетямущі як і я) намагались навчити мекне акторському мистецтву. Але марно. Особливо погано в мене виходив епізод, коли я довідавшись про зраду чоловіка з «жахливими жестами відчаю» (так було написано в тексті) вигукую йому: «Прокляття! Щоразу, як згадую я про свою ганьбу, я тремчу від обурення!» Коли на репетиціях доходило до цієї сцени колеги починали сміятися (хоча це була трагедія), а режисер вигукував: «Та Ви наче манекен! Тут же написано — жести відчаю! Дивіться, ось так потрібно вимахувати руками!» І він щось там зображав. Настав довгоочікуваний день вистави. Мені стало ніяково і страшно. І коли наблизився цей емоційний епізод, я відчула, що зараз буде катастрофа. Ноги просто закам’яніли, я не могла вийти на сцену. Режисер просто схопив мене за плечі і виштовхав на сцену. Я вилітаю на сцену, починаю махати руками зображаючи «жести жахливого відчаю» і усвідомлюю, що не можу згадати жодного слова своєї репліки. Щось нервово шепоче суфлер, у режисера за кулісами очі робляться округлими і переляканими, я роблю останнє зусилля, починаю висмикувати собі волосся і вигукую: «Прокляття! Щоразу, як я згадую про сою бульбу, я регочу від збудження!» Звісно, публіка сміялась, з театрального гуртка мене вигнали з нечуваним тріумфом та небаченими оваціями. Це історія перетворилась в анекдот, який досі розповідають в Харкові та Одесі. Деякий час мені соромно було виходити з дому до крамниці і дзеркальце яке я розбила я довго не могла замінити на інше.
Аматорський театр «Альмагест» продовжував деякий час працювати і ставити вистави вже без мене. На цей раз вирішили поставити не трагедію, а комедію. На головну роль дуелянта, авантюриста, донжуана та спокусника претендували одразу кілька молодиків, що почали між собою сваритися. Телеграфіст Дмитро Іваненко запевняв, що саме для цієї ролі він замовив в кравця костюм з бельгійського чорного сукна і краватку в італійському стилі. Конфлікт кипів і здавалось, цій п’єсі не судилось дійти до глядача. Несподівано, коли вистава вже була готова, юнак, що мав грати головну роль несподівано образився, відмовився і захворів на біполярний розлад особистості. Крім того, в нього почалась депресія на ґрунті розчарування в марксизмі. Відміняти виставу вже було не можливо, бо афіші вже були надруковані, а квитки були розпродані наперед. Але ніхто не хотів терміново затикати цю пробоїну в борті корабля театру. І тут хтось порадив режисеру звернутись з проханням виручити до студента Лева Вершниковського, що взяв академвідпустку в університеті Святого Володимира і жив у родичів-крамарів читаючи дешеві історичні романи.
Можливо, шановні пані, траплялось комусь в житті хоч один раз зустріти такого юнака чи молодого чоловіка, що промайне у вашому житті наче тінь Прометея і назавжди лишиться в пам’яті як неймовірний казковий сон? Нехай він не зауважить Вас, не зверне на Вас ніякої уваги, нехай навіть Ви самі ніколи не спробуєте закохатися в нього, нехай Ви потім зустрінете чоловіків сильних, мужніх, розумних і красенів — жоден з них не заступить цього невловимо-своєрідного яскравого образу. Саме таким і був Лев. Я до цього часу бачу в своїй уяві і пам’яті його зовнішність: його сталеві м’язи, гнучке атлетичне високе тіло, вольове обличчя, чорні кучері, блискучі карі очі, що ніколи не посміхались і античний римський профіль. Батько Лева служив у нас повітовим скарбником, жив відверто, ні від кого не приховуючи своїх радикальних поглядів на суспільство і мораль. Я часто бувала в домі Вершниковських ще до того, як Лев став студентом, і він перетворився на моїх очах з тендітного юнака на міцного мужнього чоловіка-воїна. Все в ньому було прекрасне і проста уважна щирість і граційна незламність характеру, і наївна правдивість, і ще щось невловиме відбивалось на його суті: чи то зухвалість, чи то якась жадібна до всього допитливість. Таких чоловіків рідко коли і зустрінеш.
Спочатку він відмовлявся від запропонованої ролі і погодився тільки після багатьох вмовлянь. На репетиціях я його майже ніколи не бачила, але здогадувалась, що театральне мистецтво зачепило Лева за живе. Я зустріла його вже на виставі за кулісами, куди мене пустили, бо я малювала для театру декорації. Зітнулась з ним безпосередньо перед його виходом, він був вдягнути в темний костюм-трійку, білу сорочку і чорну краватку з білим візерунком. Дивним чином змінилось його обличчя, воно стало ніби незнайомим, риси стали різкі, очі світились від внутрішнього хвилювання.
- Що, - спитала я його, - страшнувато?
- Ніяково, - він притиснув праву руку стиснену в кулак до серця, - і тут калатає, ніби дзвін у Відні перед вирішальною битвою з турками біля гори Каленберг 1683 року.
Його покликав режисер і я почула зі сцени його тихий голос. Я заплющила очі від хвилювання і кілька секунд просто нічого не чула. А потім визирнула з бокового проходу на сцену і завмерла від здивування. Лева не можливо було впізнати: кожен рух відрізнявся невимушеністю і впевненою грацією, кожне слово вимовлялося так, як воно і повинно було звучати. Я глянула на глядачів і помітила погляди захоплені, уважні. Вистава завершилась шумними аплодисментами. Він повернувся на сцену і якось невимушено розкланявся, як кланялись, напевно, давні герої яких нагороджували після битви лавровим вінком.
Після вистави я підійшла до нього і спробувала заговорити. Він слухав мене не перебиваючи, але відповідав зовсім не в тему, в його очах світилась така перемога і така впевненість, що я зрозуміла, які далекі його думки від моїх слів. Серед публіки його дебют викликав сенсацію, багато хто поспішав висловити йому своє захоплення, особливо молоді жінки. Успіх забезпечив йому головну роль наступної вистави: йому запропонували зіграти Гамлета. То пропозиції він поставився серйозно, готувався наполегливо, вживався в роль, навіть схуд і зблід. Нарешті поставили виставу. Я була серед глядачів — за куліси мене вже не пускали, тому, що в театрі запровадили суворі порядки — п’єсу ставили серйозну і не аби яку. Режисер приїхав працювати справжній, з іменем. І я побачила справжнього Гамлета! Не божевільного паяца, а справжнього лицаря, героя, намальованого Шекспіром. Гамлет у його виконанні був не просто сповнений пожертви та звитяги, цей Гамлет був закоханий, що водночас мусить приховати свої почуття в ім’я помсти. І всі якось розуміли, що «мене можна зламати, але грати на мені неможливо!»
Леву влаштували шумну овацію. Хтось подарував йому лавровий вінок і вдягнув на голову. Я плескала голосніше за інших. А він стояв на сцені і на обличчі в нього була посмішка героя. Я провела його додому серед горобиної ночі щасливого і втомленого. Я тримала його за руку, була весна, коли зацвіли вишні. У теплій темноті розчинялась якась духмяна насолода. Я подивилась на його обличчя, але погляд його був спрямований на далекі яскраві зірки, що визирнули крізь хмари.
- Мені з тобою зовсім не холодно — сказала я тихо.
- Весняна ніч тепла як молоко білих корів. — відповів він. — А я про Вас подумав.
- Про мене? Невже про мене? — солодко мені від його слів зробилось.
- Так, про Вас. Ви вмієте берегти таємниці і покидатись рано? Десь тоді, коли сонце тільки намислило прийти до нас і викотитись з неторканого виднокраю? Коли сутінки ще володіють світом і свідомістю хижих людей?
Я відповіла, що заради нього готова прокинутись не те, що рано, а взагалі ніколи не спати і почала верзти ще бозна які дурниці. Ми тим часом підійшли до воріт його дому-привида, де батько рахує, а мати лічить. Миті життя — можливо. Ми трохи почекали (чогось, не знати чого), він озирнувся і наблизив своє обличчя до мого і далі пошепки (нібито Всесвіт засудив би за ці слова):
- Завтра... У нашому саду... На світанку... Бо моя матінка прокидається пізно. Вона не має нічого знати...
І міцно стиснув мою руку. Треба визнати, що в той час я була надто молода. Настільки молода, що таку молодість пробачати гріх. Додому я не йшла — летіла на крилах мрій і побажань (собі). Я не спала всеньку ніч. Бувають такі ночі, коли все перетворюється на суцільне мариво, і перестаєш відрізняти сон та яву. Зрозуміло, я тоді вже втямила, що до божевілля закохалась в Лева. Думала всеньку ніч як завтра побачу його — сміливого, гордого, мильного духом і тілом, як скажу йому, що закохана в нього надміру. Я тільки не знала як сказати про це — якими словами. Може, «дозвольте Вам запропонувати руку і серце»? Ні, потворно, ніби запрошення послухати скрипку. «Може, «Чи не хочете, Леве пустель і лицарю міст, стати моїм чоловіком?» - начебто охайно, але для мене, молодої дівиці надто діловито і позбавлено романтики. Я розгубилась. Розуміла, що конче потрібно сказати, але що? Коли небо почало світліти, мене підкинула догори якась внутрішня пружина. Через кілька хвилин, гамуючи тремтіння тіла, відчуваючи ранкову свіжість, я вже перелазила через паркан саду біля будинку Лева. При цьому зачепилась і подерла спідницю, зі злістю думала, чи винайдуть колись такі спідниці, які не будуть заважати перелазити через паркан. Світанок був на диво прохолодний, багряний, дзвінкий. Трава виблискувала, нібито на ній були не краплі роси, а діаманти з Намібії. Мені здавалось, що птахи теж збожеволіли від цього світанку. Чи була я ще колись у своєму житті така щаслива як тоді. Ні!
Не встигла я пройти і половини алеї як з’явився Лев, ніби виринув з небуття. Його пружна фігура в чорному костюмі виринала між дерев в золотому світлі ранку. Мені захотілось впасти до його ніг, кричати і співати. Який він був прекрасний, веселий, бадьорий! Лев простягнув до мене обидві руки, я поцілувала спочатку одну, потім іншу. Він посміхнувся і сказав: «Ходімо далі, тут нас можуть побачити чи почути...» Я пішла слідом за Левом милуючись його сильним тілом, слухаючи його кроки, моє серце стукало захоплено і хаотично. Ми зайшли в куточок саду, де це цвіли пізні вишні — духмяні, з великими пелюстками. Лев зупинився і відламав квітучу гілку ледь рожевої сакури. Його міцна рука з гілкою квітучої вишні, що була поруч біля моїх очей зовсім позбавила мене розуму і здатності думати:
- Леве! — сказала я тремтячим голосом, чи знаєте Ви, що я... Що Ви... Що я...
Лев подивився мені в очі. В його зіницях були кавалки здивування і сміху. Моя рішучість так само швидко пропала, як і з’явилась.
- Що ж Ви замовкли? — запитав зрештою Лев.
- Я... Власне... Мовчу... Вм для чогось вчора покликали мене... Якщо я для чогось Вам потрібна. Якщо можу чимось допомогти...
Лев понюхав квіти вишні, лагідно подивився на мене і промовив:
- Я можу покластися на Вас як на вірну подругу? Немає нічого кращого на світі, аніж чиста дружба молодих запальних людей.
Лев помітив моє розчарування. Він ще не знав, якими деспотичними бувають друзі-чоловіки щодо подруг-жінок. Я швидко запевнила, що щиро вірю в платонічні почуття і дружбу між чоловіком та жінкою.
- Якщо так, то ви можете дуже допомогти мені. Я вирішив присвятити своє життя цілковито театру. Нехай це буде наразі нашою таємницею. Мені ще потрібно багато чому навчитися. Мені потрібен досвідчений вчитель або ще кращу вчителька. Знайдіть мені хорошу вчительку акторського мистецтва. Вам як молодій дівчині легше повірять.
- Але ми живемо в провінції, у такому богом забутому містечку, який тут вчитель чи вчителька акторського мистецтва?
- Знаю! — відрізав він. — Я чув, що Ви збираєтесь їхати днями до Києва?
- Та я можу лишитися, не їхати. Справа дріб’язкова...
- Конче поїдьте. Найшвидше. Через тиждень я там буду з матінкою. Ви, якщо хочете, знайдіть мені тим часом хорошу вчительку серед відомих акторок. Добре? Можете це зробити? Дуже Вам вдячний! А тепер ідіть. Матінка моя може прокинутись. І пам’ятайте — це наша таємниця!
Я пішла додому засмучена і розчарована. Я тепер виявляється йому подруга чи то друг жіночого роду. Я, певно, народилась з якимись задатками старої діви. Скільки чоловіків і хлопців вже довіряли мені свої сердечні таємниці і називали мене своєю «подругою» чи то «другом»! Чи може існують такі жінки як я — виліплені з вічної самотності.
Я зустрілась з Левом в Києві. Про все домовились наперед. Я знайшла одну пані професорову — дружину професора мистецтв, що викладав в університеті, що була відомою і прославленою в той час акторкою, хоч і вже не молодою. Крім сцени (де вона грала дуже різні ролі — і молодих дівиць, і старих бабусь, і Жанну де Арк, і стару відьму з «Макбета»), вона ще мала студію і вчила всіх охочих театральному мистецтву. Це була акторка драматичного театру Анастасія Закринична. Лев сказав своїм батькам, що їде до старих друзів-студентів, а сам поїхав зі мною на Липки, де жив в старому будинку професор Закриничний з дружиною. Виявилось, що це було кілька кімнат зі старими дешевими шпалерами (рожеві квіточки на зеленому фоні) і низькими стелями. Дім вразив мене своєю убогістю і занедбаністю. Щось мало статися в їх житті нехороше, що пан професор і пані професорова жили в таких умовах. Меблі були втомлені буттям, на стінах висіли вінки з написами: «Великій артистці», «Нашій талановитій...» «Нашій дорогій...» і таке інше. Ніби не в домі я була, а на кладовищі мрій і сподівань. Крім нас у передпокої вітальні сиділи і чогось чекали немолода вже пані і два пана — вже немолоді і потворні. Вийшла до нас нарешті пані професорова - «велика акторка». Обличчя хижачки, фарбоване волосся (явно вже з сивиною), чорні очі і грецький ніс. Вона щось сказала потріпаним панкам і пані не першої свіжості. Потім підійшла до нас і подивилась уважно на Лева. Своїм шостим відчуттям вона зрозуміла, що сенс сьогоднішніх візитів саме в цьому красивому юнаку:
- Що привело Вас до мене, юначе?
Лев миттєво почервонів і знітився. Уявляю собі, як він перед тим хвилювався, передчуваючи це запитання. Але ніщо не могло його похитнути:
- Я хочу вчитися у Вас драматичному мистецтву!
Вона подивилась оцінюючи і після хвилини мовчання:
- Заходьте обидвоє до мого кабінету!
Ми сіли на крісла, а Закринична почала ходити кабінетом.
- Навіщо Вам мої уроки. Ви що, хочете працювати на сцені, чи так, для себе?
У Лева блиснули очі:
- Так я хочу бути на сцені. Хочу стати актором.
- Добре, а Ви розумієте, що зможете працювати тільки на провінційній сцені, в провінційних театрах?
- Розумію. І не лякаюсь такого початку.
Закринична посміхнулась і продовжила:
- Ви, певно, грали в аматорському театрі і за своє нещастя мали успіх?
- А чому «на своє нещастя»???
- Тому, хлопчику мій, що не існує страшнішої отрути, аніж слава. Солодкої отрути, але смертельної. Навіть у малих дозах ця отрута діє невблаганно, хоча і повільно. Але потім вбиває. Успіх, овації, прізвище на афішах і Ви отруєні. Вас все більше тягне до нової порції цієї отрути. Я ж знаю, чого Ви жадаєте: захоплених криків юрби, слави, слави... Що там стидатися, я пройшла цей шлях, але якби час повернути назад, то я стала би домогосподаркою, медсестрою, вчителькою в земській школі, ким завгодно, тільки не акторкою! Повірте, я вже стара, брехати мені нема ніякого сенсу. О, скільки було в мене молодих учнів! Які в них були надії! І де ці учні тепер? Може десять стали хоч трохи відомими, решта пропали невідомо куди. Навіть не чути. Великий відсоток пішов шляхом пияцтва, балаганного успіху, інтриг, пліток!
(При цьому вона дістала з шухляди столу тютюнницю — позолочену зі східним візерунком. Розкрила, там був не тютюн, а кokaїн. Вона насипала трохи білого порошку на ніготь великого пальця і шморгнула носом. Її очі одразу загорілися якимось внутрішнім блиском. Модернізм, traînée!)
- А скільки моїх учнів зреклися віри нашої православної, втопились в болоті атеїзму чи навіть (Господи, прости!) навернулись в буддизм!
(Я ковзнула поглядом по кабінету, не помітила жодної ікони, зате на столі стояла невелика мідна статуетка Будди.)
- Я ж ні слова не кажу, коли до мене приходять якісь сини купців, молоді офіцери, якісь дівиці — безнадійні щодо справ Юнони чи Талассія. Бачили у вітальні отих з дозволу сказати потенційних учнів? Ото мій хрест, за які мені простяться гріхи мої тяжкі! Але щоразу, коли до мене приходить юнак, мені здається, що я його штовхаю в Тартар чи в дантівське пекло. Ви навіть не уявляєте, яке це брудне болото — провінційних театр у нашу потворну епоху.
Вона говорила ще довго і нудно. Лев підвівся і почав одягати пальчатки, взяв до рук свого капелюха. Очі його ображено блиснули. Закринична почала вибачатись, говорити, що не хотіла його образити і засмутити. Невідомо, що штовхнуло її на цю довгу промову — співчуття чи розрахунок?
- Щось можете зараз продекламувати? — спитала Закринична, коли Лев трохи заспокоївся.
Лев проказав те, що пам’ятав зі своєї останньої ролі — монолог Гамлета «Бути чи не бути». З таким надривом і з такою гіркотою!
- Добре, дуже добре! У Вас є талан, я буру Вас учнем!
З Левом я в той день розпрощалась і повернулась до нашого містечка N.
Минуло три роки. Мій роботодавець його ясновельможність пан Адам Пшедульський пережив остаточну фінансову катастрофу. Все його майно — рухоме та нерухоме продали з молотка за борги. Адам з родиною поїхав до Варшави — там у нього були родичі і обіцяли йому якесь «прибуткове місце». Місце я не те, що втратила — воно зникло. Я не поїхала з містечка N. деінде пошукати кращої долі тільки по тій причині, що мені обіцяли то одне, то інше місце гувернантки в багаті доми, але вони так і лишились обіцянками. Я заробляла уроками французької, тригонометрії та філософії. Уроків було мало, платили копійки. Щоб якось вижити я зняла кімнатку разом з одною кравчинею Анастасією Рогозою. Маленька кімнатка одна на двох була одночасно і житлом і майстернею. На моє щастя замовлень в неї було мало, я встигала і відпочити і виспатись і почитати. Я відразу відчула, що кравецтво то якесь прикриття іншої діяльності, все боялась, що від кравчині будуть якісь лесбійські пориви. На щастя, вона була нормальною. Потім я боялась, що вона буде приводити чоловіків і мені доведеться ночувати на вулиці або брати участь в їхніх оргіях. На щастя я знову помилилась. Були у неї в голові свої химерії, але зовсім іншого ґатунку. Вона трохи читали, навіть філософію. Були в неї книги: Плутарха «Паралельні життєписи», Светонія «Життя дванадцяти цезарів» і, звісно, Данте Аліг’єрі. Інколи вона любила поговорити про філософію, але плутала терміни і безбожно перекручувала слова. Говорячи «апатія», «атараксія» вона робила наголос чомусь на «і», замість «ентелехія» говорила «ентелепія», плутала Аристофана та Арістотеля. Потім я випадково довідалась, що вона анархістка, перебуває в підпіллі під чужим прізвищем: серед її речей я випадково побачила револьвер системи «Наган», книгу Бакуніна «Державність та анархія» женевського видання, кілька пачок купюр — російських рублів, німецьких марок та австрійських крон і кілька фальшивих паспортів. Мене це зовсім не вразило, я ніяк на це не відреагувала, тільки подумала, що загребуть мене під білі ручки до Сибіряки як «соратницю», але потім мені стало якось байдуже. Настільки байдуже, що було навіть незручно.
Що мене зв’язувало з цією анархісткою, чому було цікаво — це для мене лишилось загадкою. Вона інколи цитувала японську поезію, особливо Оно-но Коматі:
«Про кого мріяла завжди,
Сьогодні уві його сні зустріла,
Якби я відала,
Що то лише казковий сон,
Не прокидалась би ніколи...»
Одного дня коли я цілий день валялась на дивані і займалась тим, що займалась неробством (здійснювала чисто даоське недіяння), залітає Анастасія в кімнату розмахуючи великим листком паперу і виробляючи якісь викрутаси в повітрі. Я подивилась на неї зі дивуванням.
- У нас в місті за кілька днів буде на гастролях драматичний театр! — і виспівуючи, і танцюючи канкан, почала носитися кімнатою.
- Що ж тут радісного?
- Як що? Приїдуть актори — такі чоловіки, що ах! Не те, що тутешнє бидло.
Я вихоплюю з рук Анастасії папір (то виявилась здерта зі стіни афіша) і читаю:
«Російсько-українсько-польський театр Дмитра Задунайського влаштовує вистави у вашому місті. Блискучі п’єси закордонних драматургів різними мовами, в тому числі різними іноземними. Між іншим, в середу 22 листопада драма Франсуа де ла Круста «Хрестовий похід лицаря Роберта де Ламбера на Святу Землю». Бої на мечах, неймовірна любов. Драма неодноразово виконувалась з успіхом на закордонних столичних сценах. Актори: Н. В. Опанасенко, Р. Л. Духмянський, Л. Д. Прблудська, ... Л. Вершниковсьий ....»
У нашому житті глухого і сумного містечка Подільської губернії навіть безпритульний цирк чи лялькових театр були подією, що збирала все місто, а тут справжній театр! Ще й драматичний. Що там казати, за квитки на першу виставу просто билися біля каси і перепродували втридорога. Театр влаштували в порожньому овочевому складі, де досі смерділо гнилою картоплею. Моя колєжанка-анархістка вбиралася довго і ретельно в найкращу сукню з шифону, шармезу та атласу, напахтилася «Jardin Secret». Входячи до зали вона цокотіла високими підборами і на неї всі звернули увагу. Зала освітлювалась тільки трьома висячими лампами — очі мали звикнути до напівтемряви. Зала швидко наповнилась. На задніх рядах сиділи робітники залізниці, нова гілка якої будувалась, їх зневажливо називали «чавунка» - вони постійно влаштовували в місті бешкети, пиятики і бійки. Ще сиділи солдати і якась міська жеброта. На завісі були намальовані павичі, слони і якийсь замок. Між сценою та глядачами сиділи п’ятеро музик повернувшись обличчями до глядачів з двома скрипками, флейтою, бубном та кларнетом. Очолював цей «ансамбль» місцевий віртуоз Абрам Рабінович, що грав у борделі та на весіллях. Під оком у нього був добрячий синяк. Його перед тим жорстоко побили п’яні офіцери: чи то музика не сподобалась, чи то вони вирішили таким чином «спасать Расію». Глядачі почали репетувати: «Починай вже! Давай! Набридло чекати!», тупати ногами і свистіти. Абрам встав, махнув смичком, крикнув: «Публіка, ша!» Коли всі заспокоїлись, цей «оркестр» почав грати різні гебрейські мелодії — таке собі попурі. Абрам то грав, то дерегував смичком. Нарешті завіса піднялась. Сенс і сюжет драми зрозуміти було важко, але публіка бурхливо із захватом реагувала, коли називали якесь іноземне ім’я з пишним титулом: «Баронеса, я граф Доменік де Савойяр - друг герцога Луї де Росселіна!» Оті графи і герцоги були вдягнені в старі потріпані гусарські мундири, мисливські болотяні чоботи та тілогрійки з пришитими шматками картону та фанери (обладунки лицарські!). Сюжет був якийсь дивний: у герцога кохану дружину звинувачують у чаклунстві, але герцог підстеріг головного інквізитора в лісі і вбив його мечем, а потім поїхав у хрестовий похід визволяти Гріб Господній, бився там із сарацинами на мечах, купу ворогів повбивав, потім повернувся додому і застав дружину в ліжку з коханцем, обох вбив, потім його самого звинуватили в єресі і спалили на вогнищі. Суцільна трагедія!
Я дивилась на цю виставу і в моїй душі зростало почуття огиди, сорому і співчуття до цих людей, акторів, що мусили ламати отаке кривляння. Прикро було дивитись на втомлені і потріпані життям обличчя. Під час антракту я вийшла на вулицю хоч трохи відпочити від цього «видовища», до мене підбігла Анастасія:
- Бачила! Там один актор просто красень!
- Познайомилась?
- Наразі ні. Бачила тільки в шпаринку. Я думаю пані докторову попросити нас познайомити, вона така, що всюди пройде. Он вона стоїть розмовляє з пані адвокатовою.
Обидві ті пані були досить багатими вдовами. Покійні чоловіки яких їм лишили непогані будинки та статки, і вони вклали капітал в обіг під хороший відсоток, але були дуже самотні. Ми підішли до них.
- Пані докторова! Я так хочу з акторами познайомитись!
- А я тут до чого?
- Та мені якось незручно, не вмію я до них підійти!
- Та що там вміти! Носа свого вмієш витирати? Йди собі за куліси й кажи — я така то. Дурна ти і молода. Добре, ходімо!
Знову грала гебрейська мелодія, почалась чергова дія, на сцені з’явився Лев. Як він змінився за ці три роки! Я ледве його впізнала! Востаннє я бачила його парубком, тепер він був чоловіком, що втомився жити. Я згадала його перший дебют, від його чарівної краси, бадьорості та впевненості не лишилося нічого. Він тримався на сцені вільно, якось розв’язано, міміка його була неприродна і штучна.
Ледве завершилась третя дія, як до мене підбігла Анастасія:
- Ходімо, ходімо за куліси, там всі наші! Бачила на сцені Лева Вершиковського? Матінко рідна! Зевсе вседержителю! Мені обіцяли з ним познайомити!
Ми обійшли «театр» і далі якимись темними коридорами та дерев’яними сходами. Зайшли в «гримерну» - сиру кімнату, глиняна підлога, драбина на сцену. Кімната розділена завісою для перевдягання чоловіків та жінок. Висів тютюновий дим, гасові лампи ледве дозволяли щось побачити. Посеред кімнати був стіл, на якому були шматки хліба та сиру, кавалки оселедця, недопалки, недопиті пляшки вина. Товариство було невелике, але «бардзо гонорове», не досить нетверезе, щоб триматись невимушено. Крім пані докторової, піні адвокатової були артисти та акторки, що сиділи на стільцях. Старий актор зі смішним обличчям — карикатура на людину. Він підвівся і відрекомендувався: «Комік! Граю старих дурнів...» Ще був один потріпаний панок з хтивими очима і ще один блідий, нервовий, по своєму красивий, хоч і не молодий. Жіночий персонал був у потріпаних старих сукнях вдягнених неохайно і без смаку. Ще один чоловік був явно режисером. Мені захотілось зробити йому якийсь комплімент і зав’язати розмову:
- А Ви часом не родич того самого знаменитого Остапа Задунайського?
- Чому ж «знаменитого»??? Ви про того, хто грає на сцені імператорського театру в Харкові? Там же тільки бездарні актори і грають!
- Чому Ви так суворо про них? Мені здається там можна проявити своє мистецтво і чомусь навчитись.
- Вам здається? Вам здається!!! Так буде здаватися всім, хто нічого не тямить в мистецтві! Я Вам скажу, що вбило наш театр. Хіба можу я грати на нервах глядачів, якщо моя роль визубрена на пам’ять, якщо немає щоденної імпровізації?!
- А як же автор, сценарій, текст?
- Дурниці! Я на репетиціях ніколи не вчу роль, бо я артист нервовий, я граю так, як мені здається, відчувається. Говорю те, що відчуваю потрібним сказати, а не те, що написав якийсь недолугий автор! От я колись грав із Зайчевським...
- Та що Ви там кажете про Зайчевського? — втрутився голос із темряви. - Він давно вже вицвів та вилинав, не актор, а ганчірка на сцені. От Лежанов... О, це артист!
- Та Ваш Лежанов — лялька дерев’яна! І Ви ніколи з ним не грали!
- Та Ви нахаба! Вас у Херсоні гнилими яблуками закидали!
Почалась сварка. Всі почали кричати. Обурюватись, згадувати якісь старі образи. Мало не дійшло до бійки. Режисер почав репетувати і бігати кімнатою:
- Припиніть негайно! Припиніть! Ви що забули як у Катеринославі ми всі в поліції опинились? Послухайте, пані! — це він звернувся до мене. - Не знаю Вашого імені, але скажіть їм щось! Він же художник, у нього тут кров гаряча! — Він показав рукою на серце. — Він же розумна людина, гімназію майже закінчив.
Потім цей режисер просто слізно просив, щоб ми не давали горілки акторам. Особливо він переживав за трагіка:
- Ви хоч не пийте! Забули, як ви грали короля Ліра і Вас зі сцени за ноги витягували?
Трагік сидів перед дзеркалом, їв огірок і розмальовував своє обличчя:
- Не бійтеся! Я міру знаю! Без горілки нам трагікам ні жити, ні грати не можна! Сильні почуття!
Його покликали на сцену і він поліз по драбині похитуючись. На зустріч йому злізав драбиною Лев. Не можу передати, що в нього було на обличчі, коли він побачив мене. Я кинулась йому на зустріч. Але потім на його обличчі з’явилось здивування, він ніби намагався щось пригадати, потім все згасло і з’явилась маска байдужості.
- Леве! — сказала я хвилюючись і зазираючи йому в очі. — Які дивні обставини супроводжують нашу зустріч!
Лев якось вороже подивився на мене:
- Здається, ми з Вами трохи знайомі. Тільки «дивного» я нічого не бачу.
І відвернувшись від мене він пішов і сів на диван до артистів. Я тоді ще погано знала життя і ця поведінка Лева мене образила: «За що він до мене так? Я ж крім радості його побачити нічого не хотіла сказати!»
Тим часом до нього підбігла Анастасія, яка йому почала говорити різні дурниці:
- Та висока насолода, яку відчула я і всі глядачі, побачивши Вас, хто зумів втілити...
Нарешті вона так заплуталась у складних і розумних словах, що їй так важко завжди давались, що вона замокла. А потім вигукнула: «Ми тут привезли шампанського!» Два попихачі занесли цілий ящик «Вдови Кліко». Почали «стріляти» корки, стільці підсунулись до столу, в гримерній тут же з’явилися нові люди. Говорили всі зразу, ніхто нікого не слухав. Пані докторову просто «понесло». Серйозним лишався тільки Лев, що байдужим поглядом дивився в порожнечу. Чим більше шуміли «шанувальниці», тим більше хвилювався режисер:
- Пані та панове! Тихіше! Вистава ще триває! Нас же чути на сцені! Ви ж зіпсуєте виставу!
Раптом із залу почувся неймовірний регіт (а йшла трагедія!). Це трагік, що був вже суттєво напідпитку впав на сцені і ніяк не міг самостійно підвестись і щось розумне сказати. Коли його нарешті притягнули в гримерну двоє інших акторів, режисер просто божеволів:
- Ріжете Ви мене! Без ножа ріжете! Пиятик! Ви ж без мене з голоду помрете! Як це підло!
- Друж-ж-же м-м-мій! — перервав його трагік. — Мене зігнула до землі важкість лаврів... Залиште мене в спокої...
Режисер з відчаєм озирнувся навколо, потім почав плакати ридма, впав на стілець:
- Ніхто мене не розуміє!
У цей час хтось за столом заспівав: «Помру, й не згадають мене!...»
- А знаєте, чому він такий нервовий нині? — втрутився один актор. — Від нього кілька днів тому дружина пішла.
- Дружина? Невже? — зі співчуттям запитала я.
- Так. Театральна дружина.
- Це як, театральна дружина?
- Яка Ви дивна! Пані та панове, подивіться яка вона наївна! Вона не знає, що таке театральна дружина!
Всі здивовано і допитливо подивились на мене.
- Це Вас дивує? — запитав мене старий актор. — Ми вільні художники, а не монахи чи служаки консисторії в чорних сутанах. Ми не ховаємо своїх стосунків і почуттів за ширмою брехні. Ми кохаємо, коли нам хочеться.
Він ще довго філософствував про творчих людей і почуття. Мене більше хвилював Лев і все, що навколо нього відбувалося. Анастасія вже була заведена як пружина. Вона вже була нетверезою і говрила всілякі дурниці.
- Послухайте, - почувся голос Лева, - не треба мене так ображати. Я чув всіляку бридоту від жінок, але таке... Я не хочу з Вами навіть розмовляти.
Анастасія вже добряче сп’яніла, хиталась і мало не падала:
- Н-н-нас все одно ніхто не чує... Я ж від щирого серця! Один раз лишень! Розумієте? У мене грошей стільки, що я можу купити весь ваш театр! А ти чого нас підслуховуєш? — це вона побачила мене.
- Скажіть будь-ласка! — це вже голосно, щоб усі чули сказав Лев. — Ви так звертаєтесь до всіх незнайомих чоловіків? Чи тільки до тих які Вам сподобались у нетверезому стані?
- Які тут ніжності! — вигукнула Анастасія. — Подумаєш, високі почуття, чиста душа...
- Мені, звісно, байдуже, мадмуазель Анастасія, - відповів Лев. — Але це тільки додасть скандальної репутації нашому театру. Ви подивіться на цю панянку! Не встигла познайомитись, вже пропонує всілякі непристойності, ще й відверто.
Здійнявся шум, всі почали щось вигукувати. Старий трагік вигукнув:
- Сину мій! Кришталевий принце Гамлете! Схили свою голову в цю епоху занепаду! Будемо плакати разом!
Я підбігла до Лева і схопила його за руку. Він швидкими кроками вийшов з кімнати. Йому навздогін хтось крикнув:
- Тільки не треба вдавати із себе святого! Знаємо як ти кинув дружину з малою дитиною у Вінниці!
Ми йшли вулицями темного міста. Почав падати лапатий сніг. Ноги ступали по м’якому килиму першого снігу.
- Чого Ви мовчите? — раптом запитав Лев.
- Про що тут говорити? — я знизала плечима.
- А я чомусь думав, що Ви будете обурюватись з приводу цього скандалу. Ви так трагічно мене зустріли! «Які дивні обставини супроводжують нашу зустріч!» Я чудово зрозумів сенс Вашої репліки! Ви хотіли сказати: «Ти був нормальною людиною, до тебе я ставилась з повагою. Тепер ти актор і повинен розважати мене і публіку за гроші, ще й в такому от колективі. Не подумай, що ми зустрічаємось як рівні...» Саме це!
Я зрозумів, що Леву потрібна нагода, щоб вилити все, що назбиралось у нього за ці роки на душі.
- І ось ви заходите за куліси. Актори — це так цікаво! Веселі розмови, дешеві амури! У Вас ще доволі пристойна мета, але та молода жінка... А знаєте що я Вам скажу? Ось Ви прийшли подивитись на дивовижне збіговисько людей, забрід та волоцюг. А мені здається, оцей набрід, оці волоцюги чистіші і кращі аніж ви всі — прилизані, чистенькі, охайні і розпусні! Ви бачили нині, як ми сваримось, лаємось, п’ємо горілку і приймаємо подачки. І що? Ви ж не бачили як ми, актори-волоцюги, всією групою закладаємо останні пальто щоб допомогти хворому товаришу! Ви не бачили, як нас, довірливих акторів обраховують і обманюють на кожному кроці. Зате ви всі навіть уявити собі не можете як нам боляче від вашої хворобливої допитливості. Як я вас ненавиджу, вас — закулісні меценати! Краще потонути в бруді, аніж користуватися вашими подачками. Прощавайте! Ось моя хвіртка. Я нині тимчасово тут живу.
- Леве! — крикнула я простягаючи йому свої руки. — Невже ми так і розпрощаємось? Згадайте! Ми ж були друзями!
Він зупинився:
- Про що ж нам говорити? Хіба у Вас є нині щось спільне з мандрівним актором-волоцюгою? Хоча, якщо хочете мати цілісне враження, то заходьте. Побачите, як ми живемо. Чого ж Ви зупинились? Не бійтеся, в мене немає театральної дружини.
Слова в нього були дошкульними, хоча тон пом’якшав. Я зайшла до хати. Лев жив в одній кімнаті. Яка там була вбогість! Якесь тріснуте дзеркало, низька стеля, вузьке залізне ліжко, брудна гасова лампа, старі потріскані меблі, малесенькі брудні вікна. Лев знесилено сів на стілець. Мене ще більше вразило його обличчя, на якому було написане страждання. Мені стало його дуже шкода, я взяла його за руки. І тут він почав говорити, говорити, говорити. Після нашого візиту до Києва до пані професорової Лев повернувся додому і вже збирався відновитись в університеті і завершити навчання, як він зустрівся зі своїм колишнім однокурсником, що кинув університет і став актором. Невідомо, що спонукало його розхвалювати і розписувати романтично своє артистичне життя: чи тупість, чи нерозбірливість, чи хвороблива хвалькуватість, чи мстивий задум невдахи. Але ця розмова зі старим другом вирішила його долю.
Він кинув свій рідний дім, сказав «прощавайте» друзям всім своїм, зібрав якісь свої заощадження і поїхав до Києва вчитись до пані професорової. Потім влаштувався в провінційний безпритульний театр, що постійно гастролював де тільки можливо. Спочатку захоплення театральним мистецтвом витіснили всі негаразди його ново життя — бідність, безпритульність, голод, борги, нікчемним театральний реквізит. Потім додалось кохання. Він зійшовся з одною артисткою «цивільним шлюбом». У них народився син, але він помер не проживши навіть місяця. Він далі жив з тою артисткою, але вона зрадила йому з якимось молодим офіцером, що смітив грошима. Що було потім? Нескінченні однакові сірі дні, безглузді другорядні ролі, брудні міста брудної імперії, нудьга. Батьки неодноразово писали йому і кликали, старі друзі писали, переконували завершити навчання в університеті і зайнятись «чимось серйозним». Але гордість, небажання визнати поразку змушували його обірвати всі нитки з родичами та старими друзями.
- Ви вже пробачне мені за те, що я Вам в театрі і дорогою говорив, - просив він і дивився на мене своїми вологими очима, - дуже вже боляче мені було. Як побачив Вас, так згадалось мені моє минуле, чисте таке, світле. Пам’ятаєте, що казала пані професорова. Тисячу разів вона була права! Тільки не терновий вінок, а суцільний бруд, ось, що було. І дня не було, щоб мене не ображали і не обманювали. Я би кинув цю кляту сцену, але хіба це можливо? Хіба можу я навіть про це думати? Хіба можу? Скажіть!
Я зрозуміла наскільки мучили його ці питання. Я простими словами пояснила йому: він не тільки може, але і повинен повернутись додому. Батькам удвічі дорожчий блудний син після повернення. Він може багато хорошого зробити для суспільства, не тільки для себе, як завершить освіту і займеться якоюсь серйозною потрібною справою.
Лев уважно мене слухав, не випускаючи рук, зрідка зітхаючи, наче дитина після довгих як дощ сліз. Непомітно ми перейшли до спогадів, і довго сиділи поруч, згадуючи, згадуючи, згадуючи. Гасова лампа згасла і ми стали прощатися.
- Пам’ятайте, я чекаю Вас завтра. Як Ви скажете, так і буде. — сказав він на прощання. Я Вам вірю.
І знову всеньку ніч як колись я не спала, і знову я вирішила зробити йому пропозицію. Мене вразила його розповідь про свої страждання, я подумала: «Чоловік, що багато страждав, вміє любити. Він буде хорошим, добрим і вірним чоловіком. І ніхто не посміє ні мені ні йому ні в чому дорікати!» Так думала я, бо не зустрічала в житті людей, схожих на Лева. Я тоді навіть подумки нарекла його Степовим Левом.
Але наступного для сталося несподіване, дивне, безглузде. Вам доводилось колись в церкві почути молитву: «Про всяку душу скорботну чи озлоблену, що жадає отримати від Христа втіху»? Лев належав саме скорботних і озлоблених. Це найбільш неврівноважені люди. Долі їх шматує і, зрештою, покалічить. Хвилина, і всю душу свою, все найсокровенніше він тобі розкаже, а пройшла хвилина і цю відвертість він вже ненавидить і ображає тебе. Зранку, не встигла я зробити ранковий макіяж перед такою важливою розмовою, як прийшов до мене поштар з листом. Там було мало слів: «... Вибачте мені за вчорашнє, все, що я Вам говорив, то просто мої розхитані нерви. Ви чарівна, розумна, прекрасна, але я вибираю свободу і свою улюблену справу, якій буду служити до скону не «мудрствуючи лукаво» і нікого не засуджуючи. Пишу нашвидкоруч, бо мене чекають. Повторюю ще раз: крім взаємного сорому і ганьби між нами нічого не було. Прощавайте!» І підпис: «Лев. Зранений, але не скорений.»
Я кинулась на пошуки Лева. На квартирі в нього був тільки його господар — старий бородатий гебрей з довгими сивими пейсами і в ярмулці:
- Ох, вей! Гевалт! Ганьба на мою сиву голову. За паном, і що ж Ви хотіли, приїхала бричка з чорними конями, кращими ніж в пана генерал-губернатора, а в бричці пані докторова, а хто ж іще. Поїхали, куди не знаю.
Я побігла в театр, чомусь здогадалась, що вони могли поїхати саме туди. Не встигла я дійти навіть до гримерної як почула шум. Забігши, я побачила таку картину, що гідна пензля Ботічеллі. На столі стояв Лев з келихом з пляшкою шампанського в руках. Навколо стола стояли десять панянок — місцеві багаті вдови, в тому числі пані докторова, тутешні заможні вже немолоді «діви» і з ними Анастасія за компанію. Лев виспівував вульгарну французьку пісеньку гідну паризького клошара про маленьку людину у великому світі:
«La bohème, la bohème
Ça voulait dire on est heureux
La bohème, la bohème
Nous ne mangions qu'un jour sur deux...»
Раптом наші очі зустрілись. Лев зблід, келих з його руки випав, впав на підлогу і розбився. Всі обернулись і подивились на мене.
- Шановні пані! — вигукнув Лев. — Хто хоче випити шампанського з мого черевика?
Він зняв черевика і налив туди шампанського. «Я, я, я!» - почулися пронизливі жіночі голоси.
- Всі одразу не можна. Ця честь дарується пані Анастасії! — і він простяг їй свій черевик з шампанським. — Вип’ємо за здоров’я цієї молодої пані, - він показав рукою на мене. — Вона вчора наполегливо хотіла мене «врятувати»! Як то чудово, що існують ще такі молоді ідеалістки!
Я подивилась на нього і сказала:
- Тепер я розумію, чому Ви так наполегливо хотіли грати на сцені...
Я вийшла з театру. На вулиці міста забуття здійнявся холодний пронизливий падолистовий вітер. Але мені було вже все одно...
ID:
1072149
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Історичний
ВИД ТВОРУ: Сарказм
ТЕМАТИКА: Історична лірика
дата надходження: 14.11.2026 13:23:04
© дата внесення змiн: 14.11.2026 13:28:14
автор: Артур Сіренко
Вкажіть причину вашої скарги
|
