То так сумно, як знову торкається подихом
Неминуча зима, що і так десь замешкала,
Загубилася поміж циклонними межами,
Снігу мокрого в ніч насипаючи потайки,
Щоб вернути мене за зимовими мештами
Від порогу, де біле узрію я з подивом.
То так прикро, коли крижаніють підсушені
Нерозквітлі бутони троянди кармінної.
Загаптовані нитками першого інею,
Обернуться ципреї коштовними
мушлями,
Та заснуть до весни в сподіванні наївному,
Що стеблини замерзлі відчують пробудження.
Не відчують. Зчорніють, обсиплються потрухом,
Із усім, що ховали в бутон нерозпущений.
Може, знаючи те і пелюстки заплющили,
Як зима несподівано вразила дотиком?
Обернулися фарфором, мушлею скрученим,
Де крізь устя ще видно кармінові вогники,
Як затаєні думи.
То так сумно...
