Холодна краплина роси,
звісившись з кінчика
прижухлого
вербового листка,
п’є туман
і округло важчає,
наче долина
розплющує око,
прозоре —
без чоловічка,
споглянути хоче
себе саму,
допоки
ще не занурився
коротконогий вечір
у листопадову
довгополу
нічну пітьму
Бачить долина густі,
як домашні вершки,
передвечірні сутінки,
і як на її дно,
що було колись
руслом річки,
нізвідки
впали білі шовки —
безшелесна
картина жива —
сповідь
таємна
Чваняться верби —
прикладають до талій
невагомі шовки,
мов розгортають крила
лебеді,
горді і величаві, —
росте
з дна долини туман,
наче петльовані мамині
білі хліби
сходять
під рушником
на лаві
перед жаріючим зівом
печі
Долина —
це давнє русло
змеліорованої ріки,
де більше двох
мільярдів років
жили невтомні,
як серця, ключі...
Йшов Час,
вивітрював непоспіхом
гранітні кручі,
Ріка текла,
як піднебесний птах,
розкинувши
широкі вільні крила,
турбот не знала.
Вода —
нестримна сила:
граніти докембрійські
каньйоном гречно
розступились,
коли Ріка
підложжя
крізь їхню міць
для річища свого
торила.
Початки-витоки
тепер уже
меліорацією вбитої Ріки
збіглись у часі
з витоком
протерозойського еону:
Ріка — канава нинішня —
й геологічний
протерозой —
планети,
тоді ще молодої, — близнюки...
Долина-русло —
кілометрова
майже ширина
сухого дна,
де знищені
людською жадністю
джерела —
щороку,
пізно восени,
як рани
відкриваються вони
і б’ють
з живої вічно глибини
замість води —
туманом...
Туман
підходить швидко
і росте,
наче підбита
борошном опара,
лягає смугами
в некошену траву,
і простирадлами —
у кошену отаву
берегову,
здіймається
уступами,
повзе угору
терасами
чи ярусами схилів,
якими Річка
колись інтелігентно —
чи шляхетно —
поступалась,
аж поки
її зіпхнули
остаточно у канаву...
бездушності
на славу
Туман
сягає
кромки
старого русла,
річища,
колишнього свого вінця
й
бурхливими потоками,
білими хвилями
високими
в безмежний простір
виливається —
досхочу напоїти
навколишні поля,
щоб плодоносила
Земля...
...після щорічного,
містичного,
цього прихованого розлиття,
могутнього, живого,
хай образного,
майже поетичного розливу
чи поза
власні межі —
переливу —
долина-русло
у ніч, що хутко наступає,
просто всміхається
самій собі —
спокійно і щасливо...
Туману решта,
наче обгортка з дива,
осиротіло тулиться до дна —
роси краплина
на кінчику вербового листка,
донизу витяглась
і обважніла —
ніби заплющилось
прозоре око
без чоловічка,
і по листку скотилось
в зім’ятий шмат
шовкового відрізу —
наче долина
витерла
сльозу.
19.11.2026
ID:
1072457
ТИП: Поезія СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний ВИД ТВОРУ: Вірш ТЕМАТИКА: Філософська лірика дата надходження: 19.11.2026 23:47:21
© дата внесення змiн: 19.11.2026 23:47:21
автор: Валя Савелюк
Вкажіть причину вашої скарги
|