Знову втекла на море...
Дивлюсь на південні зорі.
І ще неймовірні світанки
мені тут дарують ранки.
Лікую цим серце й душу —
себе зрозуміти мушу,
бо в гомоні міста часто
немає для цього часу.
У тиші й морських просторах
думки негативні в порох
стираються і зникають,
а добрі думки виникають.
Я, наче мала дитина,
радію: «Яка гарна днина!»
Знаходжу від моря дарунки,
складаю хмарки в візерунки.
Вже чайки — мої друзяки,
крикливі, гучні задираки,
на пляжі щоденно чекають,
схоже — давно мене знають.
Здається, я — героїня,
й збулась моя давня мрія:
над морем, як сонце сідає,
лебедів зграя літає.
Вечірнє сонце їх крила
рожевим кольором вкрило.
Десь там їх Еліза чекає,
летіти скоріш закликає!
У мене ім'я не Еліза,
і вже для від'їзду валіза
в кімнаті мене дожидає,
бо зранку в дорогу рушаєм.
Чекають нас місто й робота,
буденна, щоденна турбота,
і голуби буркотливі,
і зорі в вікно мерехтливі.
Уже не морські пейзажі —
міські кольорові колажі.
Та часом, як сонце сідає,
до моря щось повертає.
У мить на межі дня і ночі
когось виглядають очі,
де сонце хмар білі вітрила
рожевим серпанком вкрило...