О, мій етер, веселий, темний, милий!
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мертвим тісно,
Нести підступно вовче тепле хутро
Крізь хмари полум’яні там, де крики,
Не зачаровані у пристрасті гарячій,
Розарію Святих рівновеликих
Киплять окропом у очах дитячих,
Як сонце у калюжах довгим ранком,
Щоб бити променем у серце на світанку…
p/s
https://www.youtube.com/watch?v=6oUkl4v3pkQ&list=RDEMB-kB89P9IC41YWoEdGu8Sg&index=15