Ввечері, як сонце сіло, засинали квіти.
З найяснішою зорею розмовляли діти.
- Подивись, - сказали тихо , - наша ясна зоре.
Ми садили їх недавно, тепер цвіту море.
Ось петунія й лаванда, шавлія й спірея,
бергамот, рудбекія, гортензія й лілея.
Іван-чаю тут кущ пишний, герань і вейгела,
і віскарія розкішна, лиатрис й космея.
Квітнуть ніжні тут ромашки, мальви, чорнобривці.
Чорнобривцям вже щось сниться, нахмурили брівці.
- Сонячні, - сказала зірка, - ваші квіти. Світлі.
Сили їм й краси додам я, щоб ще краще квітли.
Спали квіти у садочку, зірочки сіяли…
Як проснулись вранці діти, квіток не впізнали.
На пелюстках сяють в росах ( А ті роси чисті!)
золотого сонця й зірки промені іскристі.
Спали квіти у садочку, зірочки сіяли…
Як проснулись вранці діти, квіток не впізнали.
На пелюстках сяють в росах ( А ті роси чисті!)
зірки срібної і сонця промені іскристі.
Мальовничо! Читаєш — і ніби сама стоїш посеред того квітучого саду, де лаванда засинає поруч із чорнобривцями, а нічна зоря тихо обіцяє їм свій захист і красу.