Дочекалась чоловіка
Із дрючком великим Ніна:
Він ввалився в хату вранці
Й опустився на коліна.
-Ти, Миколо, совість маєш?
Я віддам тебе до суду!
Може, ти собі гадаєш,
Що я все прощати буду?
Забирайся геть, проклятий,
Бо терпіти вже не сила,
І не хочу я питати,
Де тебе цю ніч носило!
-Жінко, перестань кричати!
Як це сталось - сам не знаю…
Мушу я тобі сказати,
Що велику святість маю.
В мене є щось надприроднє,
Загадкове і містичне,
Сама знаєш, що я чесний
І завжди самокритичний.
Дуже я на Бога схожий,
Навіть слухати втомився,
Куди зайду - усі кажуть:
-Господи, ти знов з’явився?
В мене місія почесна -
Завжди між людьми бувати:
Вищі сили мені кажуть
Скільки пити і де спати.
Возлюбив тебе Всевишній,
Бо ти - жінка із народу,
Оцінив твої заслуги
І мене дав в нагороду.
Вже повинна за цю святість
Тебе гордість розпирати!
Поможи мені піднятись
І вклади у ліжко спати.
Ніна слухала і била,
Дрючок гупав, як ніколи,
Бо на цей раз відвернулись
Вищі сили від Миколи.
