Минувший день змінює інший
Нічим не кращий і не гірший,
Нудний так само і не вічний
Та різнобічний, як життя.
У кожного своя картина,
Адже кожна із нас людина
По-своєму особлива,
Й по-своєму одинока
...життєвий шлях такий широкий
і водночас однобокий,
для кожного з нас неповторний...
Та забуваються усі,
Що напрямком йдуть у житті
Єдиним:
Від народження й до гробу.
Але кожній другій людині,
Що виділяється з народу,
Доводиться все життя битись,
Не здатен її дух скоритись
Під такі незмінні рамки...
А тим, хто звечора до ранку
Вперто чекають з неба манку,
Буття суворим не здається,
І поки у них серце б’ється,
Вони сидітимуть в чеканні,
Що їх примхи і бажання
Виконає хтось за них.
І надій пустих плеканні
Становить суть їх існування.
Та знов я повернусь до тих,
Хто не може примиритись,
І повинен увесь час ломитись
Під тяжким ходом життя.
А в чому саме його суть?
Одних без опору хвилі несуть,
Інші проти течії пливуть.
Та перед Богом рівні всі.
Тож змагання нащо ці,
За під сонцем місце краще?
Не можуть люди допустить нізащо,
Щоб комусь було тепліше.
Та доля для найбільш жадніших
Робить їх життя ще злішим,
Даючи жадане місце.
Й вони зуби зжавши міцно
Врешті-решт таки згорають,
І лише ті з них виживають,
Хто, зрозумівши примхи долі,
Уміють відійти поволі
Від першості у цьому світі
І передать науку дітям,
Щоб помилок не повторяли
І лиш кусок торта той брали,
Який будуть у змозі з’їсти.
Та все ж у чому світ цей містить
Свою необоротну суть?
Доволі тяжко це збагнуть,
Не кожен здатен осягнуть
Її різноманітність
Й водночас однорідність.
Для всіх і кожного вона –
Це сплетення добра і зла...
Але уся наша земля
Уже давно повністю сіра
І вже настільки обідніла,
Що люди ходять і не бачать,
Як поруч них іде хтось плаче,
А хтось регоче.
Ми усі разом і водночас,
Прокинувшись посеред ночі,
Утупимо у стелю очі,
І розуміємо лиш те,
Що зовсім-зовсім одинокі.
Кожному стало святе
Сховати в панцир свою душу.
Я і не хочу, але мушу.
У нашому жорстокім світі
Потрапиш в павутині сіті,
Буденній сірості відкрившись.
Так кожен, хоч раз помилившись,
Удар стерпівши чи зломившись,
Долі урок запам’ятає.
Й тепер дітей своїх навчає:
Не виставлять думки свої
На зовні, а тримати у собі.
Земля все крутиться й не знає,
Що на ній уже давно
Нема відвертих почуттів,
Зникло добро, є тільки зло.
Й лише яскраві фарби снів
Прикрашують цю нескінченність.
Та їх не всім бачить дано.
Людей настільки вже поглинула буденність.
Що кожен один одного минає,
Не зупиняється і не помічає.
І не намагається впізнати
В комусь сестру по духу або брата.
Всі обирають йти собі й мовчати.
Коли ж хто-небудь з людства здогадається,
Що за пустими ідеалами ганяється,
І що дарма ховається
За сірими дверима свого світу,
Не відчуваючи свободи вітру,
В залежність від обставин потрапляючи,
Сяк-так долю свою міняючи,
Не знаючи, що це ніколи не зробити.
Нікому не вдалось долю змінити
І більше, ніж відміряне, прожити.
Життя початок є однаковим для всіх,
Таке ж саме завершення чекає їх.
І не змінити кругообіг цей,
Сховавши душі за опорою сірих дверей.
02 – 03. 11.05.
ID:
474472
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 23.01.2014 12:25:47
© дата внесення змiн: 23.01.2014 12:25:47
автор: Jana Vladi
Вкажіть причину вашої скарги
|
