Химери днів, прокинулися знову,
і щоночі кличуть голосами з снів…
Я, вже на пам’ять вивчив їхню мову,
й відчуваю, як із ними постарів…
Я зносив своє тіло, як чоботи,
скурив душу, як чужу сигарету…
Грім розбиває мої вікна молотом,
наче не знає, що я не безсмертний!
Кричать, кричать слова від безвиході,
сльозами в очах пролітають рядки,
що сорочкою останньою скинуті
із душі, в бездонні, безкраї світи…
