Весна, як завжди, приходить невчасно.
Головне - простягнути руки.
Головне - розправити крила.
Лиш не кажи, що не вмієш, не знаєш.
Власне для цього й топилась крига,
непорушно і стиха підсмажуюючись на сонці.
Весна вже не вперше тормосить душу.
Потрібно лиш вірити.
Потрібно лиш ...
заряджати сонячні батарейки,
викидати непотріб на звалище
за старою схемою,
але так довірливо назавжди.
І ти починаєш дихати
рівно-по-рівно,
вдих за видихом.
І ти починаєш вірити,
бо сонце надсилає телеграмою тепло,
випалює залишки пухлин в тобі,
робить все, щоб тебе допекло
і знов стало солодко й не по собі.
Бо весна не чекає на завтра.
Вона готова збирати тебе по частинках,
видаляти зайве і давно віджиле,
що ціпко вчепилося в горло,
немов іршіння задушливого диму.
Бо весна – вона така:
неочікувана і незряча,
голодна, боса і раптово
хмільна від спеки між
підпаленою чи то загорілою
совістю і надією
на щось варте більшого.
