Коли я приходжу до неї, вона ставить пластинку «ABBA» і запарює запашний чай з ромашки. На моє прохання вкинути цукру відповідає: «а хіба життя й без того не солодке?», присмачуючи чаювання нотками іронії.
«В дитинстві я страшенно боялася залишатися на самоті у себе в кімнаті, – розповідає вона. – Мені здавалося, що там живуть привиди, які хочуть мене налякати. Вони ховалися в шафі від світла, від мами і тата».
«В дитинстві я любила казки. Ти любиш казки?», – питає мене.
«Авжеж», – відповідаю, так і не зізнавшись, що ніколи не любив казок.
«Ти коли-небудь грав у класики? Вліво, вправо. Два плюс два – чотири, паралельні прямі не перетинаються. Все банально просто», – каже вона.
«Мені некомфортно серед людей. В окремішності їх ще можна терпіти, а разом вони – просто нестерпні, – жалілась у той час, як теплий аромат чаю розходився по кімнаті. – Між натовпу важко знайти людей. Життя, взагалі, – річ несправедлива. Величезний супермаркет, де одні продають, а інші купують. Увесь світ діє за принципом супермаркету, правда?..».
Повертаючись після прогулянки додому, потрапляємо під холодний вечірній дощ, який косими пасмами лягає на гарячий від денної спеки асфальт. Земля спрагло ковтає вологу. Яскраві вуличні ліхтарі і фари автівок вперемішку з дощем нагадують крикливі барви з картини невідомого художника-імпресіоніста.
Важкі краплини барабанять у шибку. На вологому склі малюємо пальцями дивні спіралі. Їмо морозиво і слухаємо мову риб. Обмінюємося тишею – короткими репліками. Більше не треба – розуміємо одне одного з півтиші. Все інше затаїлося в кутиках губ.
З ніжністю гладжу мокрі від дощу кучері. Притуляюся щокою до її плеча. Ловлю запах карамелі й мандарин. На душі стає затишно й спокійно. Як у дитинстві. За вікном приглушено про щось шепоче дощ. Вона засинає в моїх обіймах. Світанок настане завтра.
