Росою плаче пізня квітка,
Втрачать не хоче ще красу.
Осінній холод тут за свідка.
Пожадно п"є земля росу.
Упала крапелька маленька,
Мені на руку, як сльоза,
І розтривожила серденько...
Неначе плачуть небеса.
Не бачить літо сліз гірких,
І не пройма нудьга осіння.
Не буде днів уже жарких,
Шукайте в осені спасіння.
Принишк й задумавсь вітерець,
Погладив ніжно пізні квіти.
Їх ще не вдарив морозець,
Та літо їм уже не світить...
Задума, тиша навкруги,
Як пережить пору осінню?
Якщо впадуть іще сніги?
Набратись треба тут терпіння...
Гарний вірш! 
А от верхівки жоржин, що у моєму квітнику, вже встиг пошкодити невеличкий одноградусний передранковий морозець! Шкода! 
