У тій світлиці вже немає світла,
Немає вікон, і нема дверей.
Мов темні сили там гуляють з вітром,
Й кричать сичі, відлякують людей.
Скриплять завіси, та залізні брами,
Чортополохом стежка заросла.
Там є свої трагедії і драми,
Лишень нема любові і тепла.
Бо, аж до неба зведені хороми,
Із безліччю вигадливих прикрас.
Та не знайшлось у тих палатах ДОМУ,
Вогонь сім'ї давно в печі погас.
Лиш темні тіні по високих сходах,
Мов привиди, у сутінках снують.
Ніхто сюди з візитом не приходить,
І в гості теж давним давно не звуть.
Були колись світлиці невеличкі,
І затишні, в барвистих рушниках.
Всміхалися ясні дитячі личка,
І хліб і сіль - гостинно на столах .
Уміли ж веселитись. А співали!
Аж танцювали місяць і зірки.
Гуртом у будні дружно працювали,
Й сусідам помагали залюбки.
Забулось все... мов дідько витряс груші,
Усе кудись за обрії пливе.
Хати ростуть! але маліють душі ,
Немов із дому вийшло все живе.
Просте народне вже тепер не в моді,
Мірило щастя - розмір гаманця.
Тому й хати великі і холодні,
І зачерствілі в розкоші серця.
У тих світлицях, де немає світла,
Де зникла радість, пісня і тепло.
В свята і будні - завжди непривітно -
Там України зроду не було.
