Біль не зник. Він оселився в Поліні, жив поряд, мов тінь, стискав груди, пік серце, душив сльози й завмирав у горлі, не даючи вимовити слова. Кожен день без Макса був мов новий бій, у якому не видно перемоги.
Спершу вона думала, що цей біль коли-небудь стихне. Але він не стишився — просто став іншим. З гострого, пекучого болю, що роздирав все нутро, він повільно перетворився на тиху, виснажливу тугу та глибокий смуток, що не покидав її ні вдень, ні вночі.
Єдиним світлим спогадом про Макса, до якого можливо було доторкнутися, був срібний ланцюжок з кулоном у формі серця з крилами. На його звороті було вигравірувано:
"Я з тобою, Полінко. Назавжди."
Вона ніколи не знімала кулон — навіть у найгарячіші дні на стабілізаційному пункті, де працювала позмінно. Він був її оберегом, її зв’язком із Максом.
---
Повернувшись на службу, Поліна з головою занурилася в роботу.
Вона не шкодувала себе: поранених було багато, а часу та сил — завжди бракувало. Вона працювала до повного виснаження, а потім падала на вузьке ліжко в медпункті та засинала без снів. Але сни все одно приходили. У них — Макс.
Він стояв перед нею таким, яким вона пам’ятала його в останні миті життя — спокійним, лагідним, з тією ж посмішкою.
— Полінко, живи далі. Ти мусиш. Для себе. Для мене.
Вона прокидалася з мокрими від сліз щоками й міцніше стискала кулон у руці.
З часом вона навчилася дихати без нього, та біль залишався. В уяві Поліна малювала картини життя, яке могло б бути: їхнє весілля, будинок з каміном, про який вони мріяли, великий рудий лабрадор на подвір’ї, донечка з такими ж блакитними очима, як у них обох.
Іноді вона навіть розмовляла з ним подумки, уявляючи, що він поруч, що він слухає. Але щоранку прокидалася — і знову була лише тиша та самотність.
---
Поліна була вродливою дівчиною — світле, густе волося, блакитні, мигдалевидні очі, ніжна посмішка, врода, що випромінювала світло навіть у важкі часи.
Багато хто задивлявся на неї, навіть поранені бійці часом намагалися заговорити, пожартувати, сподіваючись привернути її увагу. Але серце Поліни було зачинене, мов старий будинок із вибитими вікнами. Вона не думала, що зможе відкрити його ще раз.
Одного дня в стабілізаційний пункт привезли багато поранених після важкого бою. Поліна, як завжди, кинулася до роботи, не роздумуючи. Вона швидко перевіряла поранення, давала команди, бігала між ношами.
І ось, коли дійшла черга до одного бійця, вона підняла погляд і її серце на хвильку завмерло, а потім застукотіло так, що аж подих перехопило.
Він був молодий, чорнявий, з карими очима. Обличчя бліде від великої втрати крові, але на губах — слабка посмішка. І в цій посмішці було щось таке рідне й знайоме. Поліну мовби вдарило струмом.
— Це… неможливо… — промайнуло в голові.
Вона стояла, не в змозі поворухнутися, поки хлопець ледве чутно промовив:
— Ви… ангел? Чи мені здається?
Поліна ковтнула клубок у горлі й примусила себе зібратися.
— Я медсестра. Зараз будемо рятувати тебе, зрозумів?
— Так точно, медсестро, — він усміхнувся знову, і в цій посмішці знову блиснуло те саме світло, яке колись випромінював Макс.
---
Хлопця звали Антон. Він був айтішником із Києва, який добровольцем пішов на фронт. Антон отримав тяжке поранення під час мінометного обстрілу — лікарям довелося ампутувати ногу, щоб врятувати йому життя.
Після операції й довгих тижнів реабілітації йому поставили титановий протез. Він звик до нього швидко, бо мав неймовірну силу волі й почуття гумору, яким підбадьорював навіть інших поранених.
— Ну що, буду тепер кіборгом - айтішніком, — жартував він, приміряючи новий протез.
— Може, ще й апгрейд поставлять з підсвіткою!
Але коли поруч була Поліна, його жарти завмирали.
Він закохався в неї з першого погляду — ще тоді, в стабілізаційному пункті, коли вона схилилася над ним, рятуючи його життя. Він бачив у ній не лише красу, а й внутрішню силу, ніжність і смуток, який вона намагалася приховати.
Антон чекав. Він не поспішав, не тиснув, просто був поруч — писав повідомлення, телефонував, приїжджав на реабілітацію в той самий медпункт, де працювала Поліна.
Вона довго не могла наважитися впустити когось у своє серце.
Та одного дня він взяв її за руку й тихо сказав:
— Я знаю, ти багато пережила. Знаю, що не можу замінити тобі того, кого ти втратила. Але дозволь мені просто бути поруч. Дозволь любити тебе, так, як я вмію.
І вперше за довгі роки Поліна відчула, що біль у грудях трохи послабшав.
---
Вони почали зустрічатися. Антон був терплячим і дбайливим, умів смішити її навіть тоді, коли вона думала, що забула, як це — сміятися і бути просто щасливою.
І коли він нарешті освідчився, Поліна відповіла "так".
Весілля було скромним, але теплим — найближчі друзі, родина і світло в очах молодят. Антон знав про історію з Максом і вирішив, що весільна подорож має бути особливою.
Вони полетіли в Ірландію — саме туди, де колись Поліна розвіяла прах свого першого кохання.
Стоячи на тій самій скелі, вона відчула, як вітер обіймає її, і тихо прошепотіла:
— Максе, я виконала твою мрію. Дякую, що дав мені сили жити далі.
Антон міцно обійняв її, розуміючи все без слів.
---
Згодом у них народився син.
Вони назвали його Максимом — на честь того, хто назавжди залишився частиною їхніх сердець.
І коли малюк уперше посміхнувся, Поліна заплакала: у цій посмішці було щось від Макса — те саме тепло й щирість.
Вони побудували будинок з великим каміном, про який колись мріяли Поліна та Макс. У дворі бігав веселий рудий лабрадор на ім’я Хеппі.
Поліна й Антон любили подорожувати, і особливо часто поверталися в Ірландію — країну, яка стала символом пам’яті й нового життя. Там, на краю тієї самої скелі, вони стояли втрьох: Поліна, Антон і маленький Максим.
Вітер розвівав їхнє волосся, сонце осявало смарагдові пагорби.
І Поліна знала: життя продовжується. Макс був із нею — в кулоні, в спогадах, у сміху сина, в самому подиху вітру.
І тепер вона могла нарешті посміхатися без сліз.
08.09.2025
ID:
1047370
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 08.09.2025 18:55:33
© дата внесення змiн: 08.09.2025 18:55:33
автор: Svetoviya
Вкажіть причину вашої скарги
|
