Одного дня я посіяла слово «світанок» і відтоді роблю це щоранку. Просто вкидаю в землю дану мені насінинку і коли перші промені сонця торкаються підвазонника, світанок пробивається на світ Божий своїм зеленим листочком. Дивлюся на нього і тішуся. Ставлю на підвіконня біля себе і час від часу, коли працюю, відволікаюся на нього, щоб подивитися, як він живе.
Ви знали, що деяким рослинам, щоб розквітнути, треба трохи більше уваги, трохи більше світла, трохи більше часу, трохи більше віри?
Ближче до полудня мій листочок мужніє, тоді швидко з’являється ще один і ще. Підливаю його. Врешті проростає окреме стебельце, а з нього наче якимсь незвичайним чином з’являється маленька квіточка. Щодня вона інша, бо насінинка інша, світло інше, та й я приділяю їй різну кількість часу і турботи. В одні дні квітка яскрава, в інші – має нотку чогось сизого, наче оповита туманом. В одні дні вона мовби вгадує мій настрій і підлаштовується під нього, в інші дні навпаки – повна протилежність моєму душевному стану і робить все для того, щоб мені стало тепліше на душі. Кожного вечора моя квіточка відчуває на собі промені західного сонця і вирушає у оранжерею світанків, яку я збираю. Вона нагадує мені, що найважливіше те, що роблю сьогодні. А ще – вдячність за кожну отриману насінинку. Бо саме це і є життя☀️
