Зрадливий крок…
І голос, наче квітка,
Летить у груди каменем важким.
Колись – твоя кохана і лебідка,
Тепер що погляд – крик невдалих рим.
Якби ж назад той день, облуди очі,
Що кликали в безодню вочевидь,
Тікав би геть крізь плач невдахи-ночі.
Якби ж назад...
Та доля мимохідь
Спалила міст між вчора і сьогодні…
Де той, що забуття снує, верстат?
Бездушні всі на біль чужий голодні.
Їм байдуже, що вже нема «назад».
