|
(уривок із роману)
– Три-п’ятнадцять! – кивнув лисуватою головою Сверчков і підніс тростину саксофона до губ. П’ятеро музикантів створювали цілий світ. Зі своїх емоцій і за гроші.
Івлєв грав на підміні. Як казали лабухи: «На фікс». Він споглядав кавалькаду, що під’їхала. Дві білі «Волги» у квітчастих стрічках та кільцях і довгий шлейф автівок скромніших. Назустріч приїжджим рушили старенькі батько-мати. На їхніх зосереджених обличчях народжувалися сльози.
Сверчков, прикривши очі, заливався паульсівською мелодією «На біс». З верхотури реготало сонце кінця вересня. Пахло пронизливими шашликами та збитою курявою.
Уся в рожевих тонах наречена і чорний жених йшли. Йшли прямі, наче лома проковтнули.
Жениха звали Захар, він був циган. Чорнота його відповідала байкам про табори, довгі кочівлі та пристрасне кохання.
Наречена, Женічка, була м’якотілою сільською родичкою бас-гітариста Жори.
– Скільки того щастя, – хмикнув на вухо Івлєву Жора, – ну та поглянемо, що буде далі... – стулив уже п’яні очі-щілинки і пішов «валити слепами».
Над довгими у чотири ряди столами в’янули грона калини. Було тісно наїдкам і тим, хто їх споживав. Намет-шатро розкинувся на пів городу. Гостей було до пів тисячі. Окремо сиділи цигани. Справжні. Кривоносі та витрішкуваті. У жилетках та оборках. Було урочисто і трохи моторошно. Під ногами в’янув чебрець. Від духоти та випивки Івлєву ставало сумно. – А ти чого качумаєш? – набитим рибою ротом уже варнякав Жора. – Приободрісь. Заціни, скільки «трахалки» навколо. Одне асорті. Навіть «жорсткокучеряві». Цілим табором. А он, – Жора ткнув виделкою поверх каламутної сулії, – і нівроку собі. Прямо Забаржада. Бачиш, пампушки їсть. Екземпляр!... Для любителів гострих відчуттів. Типу кинджала в гузні.
– Думаєш?
– Ну-у... Дикий вітер! – Жора потягнув носом, – ти от що, я вже не буду грати, вже підчипив одну. Он товстом’яса, біля тазика з вінегретом.
– Да, «крєпка броня».
– «І танкі наші бистрі». Візьми,будь другом, бас. На пару годинок? Все одно тепер тільки циганочки шпарити.
– Хрін з тобою.
– Оце по-дружньому. Тільки штекер поправляй. Випадає, стерво. Як в’ялий з мокрого. Спробуй карасиків. Просмажені так, що з кісточками вплітаються. З любов’ю смажили.
Коли вже давно сіло сонце і втомилися пити, про музикантів призабули. Івлєв сидів біля невеличкої копиці. Він дивився на зорі. Поруч посапував Сверчков, обійнявши пляшку недопитого вермуту. Спати не хотілося.
З іншого боку копиці хтось сів. Відкинувся на спину. Розкинув руки на боки, шурхотячи сухою травою.
Івлєв підвівся.
Місяць заходив у хмару. І неяскрава була поруч із ним зірка. Десь далеко брехав собака.
Кроки Івлєва були нечутними. Збоку він дивився на циганку, що лежала. Вона і за столом сиділа, вродлива… І танцювала дивно. Ніби знехотя. Ніби у пів ноги... Івлєв споглядав її. І вона йому подобалася. Її волосся розкидалося. Груди не рухалися. Руки, ноги, здавалося, спали. Але вона — ні.
— Вам подобається ніч? — запитав її Івлєв.
Усе її тіло раптом зірвалося. Вона не встала, вона звилася змією. Їх розділяло пара кроків. Івлєв бачив, як запалали її очі, як заходили груди.
— Не підходь! — її голос був сухим, — я буду кричати.
— Навіщо? — знизав плечима Івлєв, — спить усе навколо. — він окреслив півколо рукою. — Я не заподію вам зла. Хочете, я піду. Тільки от не знаю куди. Я не тутешній.
— Ти п'яний?
— Ні.
— А я п'яна. Мені не можна.
— Не можна що? — він зробив крок.
— Не підходь, — відступила вона, — ти музикант?
— На кшталт того.
— Добре граєш. Я тебе слухала. Чому ти не спиш у хаті?
— А ти?
— Так просто.
— Хочеш, вип'ємо вина?
— Нам не можна пити з чужими.
— Чув таке.
— А у тебе є дівчина? — вона зробила до нього крок. Заходила фалдами її довга спідниця.
— Із собою немає.
— А взагалі?
— Теж.
— Ти мені подобаєшся, — вона зробила ще кілька кроків до нього. І її обличчя прихилилося щокою до його грудей, — а ти не боїшся?
— Ні.
Усе, що Івлєв думав про циганок, бачив у кіно, виявилося нічим порівняно з її пестощами. Пестощами дикої кішки, готової будь-якої миті пошкрябати в кров, відплигнути і зникнути. Вона не дозволяла йому бути на ній. Сама возсідала на ньому. То відкидаючись назад, то впиваючись у його рот, закриваючи місяць шатром волосся. То раптом завмирала, дивилася в його очі допитливо. І він бачив у них малюнки зірок.
— Я ще не наситилася, — повіки її напливали на розкосі очі, потім сполохано відкривалися, — тільки ти не заплющуй очей, і я встигну.
Між темних яблук її грудей бився на мотузочці якийсь камінець у тонкій оправі. Ніби вистукував: «Навіщо порожні слова...»
Коли вона затягнулася провалами щік і закотила очі, настала пітьма. Небо зробилося незатишним. Потягнуло туманом… І знову він думав про одну, а пестив іншу. Вже знехотя. Покусуючи мляво її набряклі губи. Чужі.
— Очі у тебе невеселі, — сказала вона, відкинувшись на спину, — хочеш, я скажу тобі правду. Про тебе. Поворожу. А?
— Цікаво.
— Тебе заворожили.
— Та ти шо?
— Закляли. Ти, — вона дивилася на Івлєва збоку, лежачи, навскіс. — Видно, ти образив когось. Раніше. І забув.
Івлєв думав і мовчав.
— Ось, — сказала вона, підвівшись на ліктях, — візьми, — і кладе в долоню Івлєву циганську голку.
Звідки вона її взяла, думає він. Але мовчить. Голка під місяцем виблискує, довга, біла.
— Затисни в кулак, — каже вона пошепки, — Міцно затисни! Тримай щосили. І не розтискай. Поки я не звелю. Зрозумів?
— Добре.
— Добре то добре, — опускає вона голову, вкриваючи волоссям його кулак, — хвилину мовчить і додає, — Та нічого хорошого.
Івлєв мовчить. Його тягне розсміятися. Він стримується.
— Я спробую зняти закляття, — бурмоче вона, не піднімаючи голови. Волосся її ворушиться. Як змії.
Івлєву стає не по собі. Дихання її. Тепле. Вітер. Теплий вітер. Зріє нове бажання.
— Мені, — продовжувала вона говорити, — люди і по сто, і по двісті рублів дають. Але ти дай що-небудь. Інакше не можна. Розумієш? Але кулак не розтискай.
— Розумію, — Івлєв хотів додати щось дотепне, але осікся. Вільною правою він помацав у кишені. Дістав першу-ліпшу купюру, — ось!
— Кинь на землю.
Івлєв кинув. Під місяцем лисніла десятка.
— Уже найшла коса на камінь, — говорила вона, не піднімаючи голови, — і камінь той червоний. І не бути разом. Ти подаруєш їй те, що їй потрібно — свободу. І два гранати. Але не з рук у руки. І багато часу мине. І ви зустрінетеся. Але високо. Дуже високо.
— У літаку, чи що?
— Не перебивай, баро. Мені люди і по сто, і по двісті рублів дають. Ти ж дай ще що-небудь.
Поруч із десяткою лягла двадцятип’ятирублівка.
— Ти зустрінеш багато жінок. Усі вони будуть гарні. Дуже. Вони будуть на мить. Вона — навік. І серце твоє не вгамується. Голка вийнята. Але її не забудеш. Хочеш далі?
— Так.
— Мені люди і по сто, і по двісті дають. Ти ж дай ще що-небудь. Найменшу дрібницю.
П'ятірка покрила десятку. Грошей більше в Івлєва не залишилося. Усе, що заробив на цьому весіллі, лежало перед ним: гроші, циганка, доля.
— Шукати будеш. А вона буде поруч. Завжди. Але далеко. І шукатимеш її сорок років. А вона — ні. Доля розведе її з ким не треба, і зведе з ким треба. Два камені. На піску. Розтискай! — підняла вона голову і відкинула своє волосся. Воно заходило зліва направо, крилами птаха. Чорне, навіть під місяцем. І очі її — ніч.
Голка почорніла.
— Закляття я зняти не можу, — наблизила вона своє обличчя до голки, — вона не розпалася. Але тепер вона тобі несмертельна. Дивись. Бачиш? Перетворилася на вугілля. Зола. Зло перейшло в золу. І я заберу його собі. Воно ще мені знадобиться. І вона злизує чорну стрілку з його долоні.
— У тебе, — обводить вона язиком чорноту своїх губ, — у тебе, між іншим, буде два сини. А може, і три, — сміється вона і перекидає Івлєва на спину.
Її поцілунок гірчить. Це попіл, думає ще Івлєв. І розум його меркне.
... У сизій далечіні ранку шумів двір.
— Встань, і тебе знудить, — Сверчков стояв, заступаючи собою схід сонця.
— Чому?
— Цигани винесли простирадло молодят. І розвісили його. Посеред двору.
— Ну?
— Усе в крові дівочої цноти. Чуєш, гелготять усім табором. У них це найвища честь. Циганське щастя!
— Послухай, Сверчок, дограйте без мене.
Івлєв підвівся. І, непричесаний, пом'ятий, пішов уздовж городів лугом у бік станції.
— Як її хоч звати? — крикнув йому в спину Сверчков.
— Кого?
— Циганку твою.
— Не знаю. Не спитав…
ID:
1056953
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 08.02.2026 15:11:13
© дата внесення змiн: 08.02.2026 15:11:13
автор: Сумирний
Вкажіть причину вашої скарги
|
