* * *
Зів’яли айстри в ба́рвному саду,
Де солов’ї раніше цілувались…
У самоті, мов сном пустим, іду
Туди, пелю́стки долі де зірва́лись.
Була ти зо́рею – ясно́ю і палко́ю,
Що в небі се́рця бавила наш світ.
Тепер лиш ніч холодною рукою
Зриває з віт надій останній цвіт.
Співав той сад… Тепер лише шепоче,
Ріже шипами змерзлої троянди.
Змикає осінь мрійні очі неохоче
У бли́мі пле́тива розлу́чної гірлянди.
О, де ти, весно? Де твої́ прина́ди?
Лиш терен ту́ги в гру́дях пророста́…
Зіркам холодним не дамо ми ради,
Коли зніміли ба́йдуже вуста.
Лети, мій сум… Нехай в твоїм безкра́ї,
Де блазні граються засохлими слізьми́,
Лиш вітер квіти мертві розсипає
На спогади розвіяні. І сніг собі візьми…
Павло Гай-Нижник10 лютого 2026 р.
