А маки дихали вогнем
І спопелялися жнива,
Зникав у серці смутку щем,
Згорали щирості слова.
Ядучій дим давив нутро
І очі виїдав до дна.
Земля, мов мертве полотно,
Знову лишалася сама.
Сльози лились в пекучий жар
І попіл тихо шепотів.
Летіли молитви до хмар,
Та дощ пролитись не хотів.
Що йому стогін, крик душі,
Жертовного вогню нема.
А просто не ідуть дощі,
То ж ми чекаємо дарма.
Так де ж ти, Фенікс? Відродися!
Із попелу життя впитай
З жури в надію обернися
І в наших душах запалай.
13.07.25р. Олександр Степан.
