Надвечір’я… останні сонячні промені виграють по листві, квітах жасмину, ніби прощаються до завтрашньої зустрічі. Біля нього в кріслі-качалці відпочиває Людмила Вікторівна. Позаду клопітлива праця в школі, вже два роки на пенсії. У школі викладала українську мову та літературу. Своє бачення до творів доносила дітям, дуже любить читати. Нині ж спокійніше життя, тепер у Інтернеті знаходить сучасні твори, залюбки читає їх. І ніби із сучасною молоддю йде поруч. Звичайно її щось дивує, насторожує, але в усьому звинувачує швидкість часу. Не зрівняти з її молодістю, себе пригадуючи, лиш усміхнеться, роки-роки. В будинку одна та на тумбочці весільне фото. Яке нагадує про щасливі дні, миті з коханим чоловіком, на жаль, який вже три роки, як пішов у інший світ.
Зненацька дзвонить телефон… вмить думка, напевно дочка. Від здивування брови звелися докупи, онука? Вона з нею дуже рідко спілкується. Оксана гонориста дівка, минуло лише двадцять років, але себе вважає надто розумною. Навчання в медінституті імені Пирогова, тільки підвищує її особистість. Принаймні так вона вважає, тому й весь час з бабусею коротка розмова. У мене все добре, як ти? Яка погода та іще кілька фраз, дещо про батьків розкаже. Інколи, ще з дитинства, коли онука приїжджала в гості, називала ясним сонечком. На личку славна, красивий виріз волошкових очей, пухкі щічки, а уста, як стиглі вишні. Їх яскравість відразу приваблюють погляд. Нині ж, як квітка та мабуть троянда, думала про неї, характер пальця в рот не клади. Та Людмила Вікторівна про особисте не наважується запитати, не раз онука обривала на першому ж слові.
З телефону кілька слів,
- Бабусю привіт! Я завтра приїду. Ніяких пиріжків, сиджу на дієті.
- О котрій годині?
- Приїду електричкою, що приходить о дев’ятій тридцять.
Короткі гудки, під звуки вітерцю розносилися по окрузі.
Дивина, розмірковує жінка, якби щось сталося, то подзвонив би хтось із батьків, а це отак, як сніг серед літа.
Оксана, із сумкою через плече, тільки відчинила хвіртку,
- Привіт, бабусю! Я є, мені з тобою треба терміново поговорити. Настільки пам’ятаю, ти сни умієш розгадувати, тому й приїхала.
- Я рада тебе бачити. То добре, що відразу все виклала, бо я подумала щось сталося. Проходь, на кухні дещо перекусимо, вип’ємо чаю, поділишся, що тебе бентежить.
- Я привезла шоколадних цукерок «Бабусині байки». Ти ж їх любиш.
- Дякую! Саме вчасно, хоч я за тиждень одну чи дві посмакую та вже закінчилися. Приємно, що не забуваєш.
В кімнаті пахне м’ятою… Оксана дмухає в чашку з паруючим чаєм. Це вже третя чашка… в її очах сонячні зайчики, злегка почервонілі щоки, як вираз хвилювання. Це в неї так іще з дитинства. Тому бабуся не запитувала, чекала, коли ж сама онука зможе наважитисьна розмову. Мабуть, щось надто серйозне, тільки й знаходила в цьому причину тривалого мовчання.
Оксана, ніби зібралася з думками,
- Я зараз все розкажу, тільки ти мене не перебивай. Розумієш, я по Інтернету познайомилася з чудовим хлопцем з цього містечка, тому й приїхала. У нас побачення. Бабусю це перше побачення. По відео ми майже щодня бачимося. Я з ним поділилася, що ти тут мешкаєш. От він і запропонував приїхати. Каже так зручніше, мені буде де зупинитися, можна довше погуляти. Тільки сьогодні він на роботі, а завтра о тринадцятій годині ми зустрінемося.
- Ну, якщо приїхала, то напевно закохалася.
Ніби трохи соромлячись, відвела погляд,
- Ми вже вісім місяців спілкуємося, хоче зустрітися, планує трохи пізніше одружитися. Мене запитував чи піду за нього…
- І ти вже все вирішила? По телефону, це одне, а на живого подивитися, поспілкуватися, побачити його відношення до людей. А особливо до тебе. Чекай, а хто він за фахом?
Очі Оксани забігали по стінах кімнати, напевно цього питання боялася понад усе.
- Я розумію, за мене нижче рангом. Але ж красивий. А на гітарі, як грає, ще й співає, ти б тільки послухала…
- Я все зрозуміла. Тож дасть Бог завтрашній день, побачитесь, думаю зробиш висновок. Що той соловейко тобі заспіває, почуєш.
- Ото сказала!
- Ну не соловейко, але співає гарно.
- Ох, Оксанко, співати це одне, а життя це зовсім інакше. Так, я все зрозуміла. Ти в кімнаті відпочинь, а я в кріслі почитаю та кілька хвилин подрімаю. Втомилася, для мене ночі довгі, прокидаюся разом із світанком.
Ввечері Оксана з бабусею грала в шахи. Їй здавалося, що надто довго тягнеться час, часто зазирає в телефон, жде дзвінка.
Бабуся помічає, що вона відчуває незручність, озирається, важко переводить подих.
- Оксанко, не хвилюйся, навіщо кота тягнути за хвіст, давай, розповідай мені свій сон. Кольоровий був, чи чорно-білий?
- Та сонце в небі звичайно ж золотисте і небо наді мною чисте. Правда здалеку чорна хмара, схожа на якогось велетня з товстими руками.
- От вигадала!
- Та ні, себе бачу, йду по зеленій траві, в любимій сукні. Назустріч він, але чомусь під ногами стежка в багнюці. Між нами невелика відстань, він на долоні протягує три обручки, одна зникає, ніби впала. Та раптом бачу його в товстому, металевому ланцюгові. Він до мене протягує дві руки, за мить його огортає сіра імла. Очима шукаю, а його немає, кричала, звала до себе. Я й прокинулася, коли відчула тремтіння уст, вимовила його ім’я.
Запала тиша… Людмила Вікторівна зазирнула до вікна. Ніби там шукала відповідь, як сказати, щоби, не зранити молоде серце.
- Ну, що пораджу? Думаю для тебе краще, на побачення не йти. Якщо підеш, то згодом пошкодуєш.
- Ти хочеш сказати, що моє кохання до нього, то іграшка?
- Ні-ні! Мова не про тебе, бачу ти сяєш, як зірка в небі, яка знайшла свого супутника. Та він…
- Ні, далі не говори, краще помовчи. Одна обручка впала, чи десь зникла. Але ж на долоні залишалося дві.
- Гаразд, вже майже ніч, вгамуй емоції, навіщо пусті розмови. От завтра… з ним зустрінешся, тоді, якщо захочеш, мені розповіси.
За вікном ніч… Людмилі Вікторівні не спиться. Вже ладна й слоників порахувати та думка за онуку не покидає. Таке воно…. життя. Хтось закохався, надіється на продовження стосунків, а хтось безчесний наносить сердечну рану. І хто вигадав знайомство через Інтернет? Можливо якась пара знайде своє кохання. Та на її погляд, достатньо зблизька побачити очі, торкнутися руки, тільки тоді можна відчути, які наміри в цього хлопця. Така молодість, не усім щастя, але ж розчарування буде важко пережити.
Перед дзеркалом крутиться Оксана, в сукні із синього шифону. Від сонячного проміння, воно переливається то золотом, то сріблом,
- Ну, як я? Бабусю, що скажеш?
- Як волошка серед поля… нехай щаслива буде доля!- на її плечах поправила локони. Та я тебе застерегла…
- Бабусю, не зараз, ми зустрічаємося на зупинці біля парку. Це вчора пізно ввечері Олексій запропонував. Думаю весело час проведемо. Не хвилюйся, мабуть повертатимуся з ним, тобі передзвоню.
Усміхнена, махнула рукою,
- Я пішла!
- Ой швидко повернешся, - тихо прошепотіла жінка.
Синя сукня піддавалася вітру, злегка здіймалася й знову прилягала до тіла. Красива молодість, подумала, жінка та, якби ж то щастя.
На зупинці нікого… Оксана кілька раз відходила на невелику відстань й поверталась. На телефоні тринадцята година, десять хвилин. Нарешті зупинився міський автобус, кілька пасажирів йшли в парк. Тільки тепер, вона здалеку побачила Олексія, який йшов по тротуару. Помітив, що вона дивиться в його сторону, махнув рукою. Її ж настрій набагато покращився, ну от нарешті ми разом. Та вмить, навпроти нього різко загальмувала машина. З неї вийшло двоє кремезних чоловіків і в широкій спідниці вагітна жінка. За мить, вона вже стояла перед ним, розмахувала руками, щось кричала. Олексій щось відповідав, то нахиляє голову, то позирав у сторону Оксани. Вагітна жінка, ніби дала наказ, гучно,
- Беріть його! Чого чекаєте?! Я з ним вдома розберуся.
- Це серіал, чи що? – зненацька вирвалося з уст Оксани.
Позаду вже стояло дві жінки. Вона й не помітила коли вони підійшли. Одна з них хіхікнула,
- Отаке полювання на чоловіка. Це ж Вадим з автосервісу. Його все містечко знає, має доньку, бачиш і дружина вагітна, а він все пригод шукає. Такого тільки ловеласом можна назвати.
Друга підтримує розмову,
- Як красень так і дивися, норовить вскочити в гречку.
Оксана не вірила почутому. Їй хотілося крикнути, який Вадим? Це ж Олексій! Та в горлі ком, нестерпно, тиснув до болю, по щоках сльози, не в змозі зупинити.
На лавці біля входу в парк, трохи оговтавшись, Оксана їла морозиво. В неї часто так буває, коли спантеличить від хвилювання, задобрить душу і все проходить. За кілька хвилин до цього, все ж згадала сон. То моя обручка впала, зникла, нам не судилося бути разом. Чому в мережі новин не поцікавилася про нього? Щось підштовхнуло пригадати, що після школи мріяла поступити вчитися на детектива, посміхнулася. Якби й справді пішла тією стежкою, то не попала би в таку халепу. Чи мабуть була би поганим детективом.
Її підстерігає приховане почуття провини, що не прислухалася до бабусиних слів. з таким настроєм, не змогла повертатися до бабусі. Вона ж мене попереджала, а я? Як дурне довірливе дівчисько. Ні-ні, по телефону ніяких знайомств. Досить ілюзій, пора дорослішати.
Мабуть все ж таки багато значить вища освіта. Вона, як майбутній лікар, змогла себе взяти в руки. В глибині душі зуміла притупити біль, розчарування.
Літній, тихенький вітерець пестить обличчя, злегка здіймає волосся. Окана підійшла до жасмину… в кріслі-качалці, трохи схиливши голову, дрімає бабуся.
Йдучи в будинок, тихо в словах, ніби собі шукає підтримки,
- Нехай подрімає, я потім… все їй розповім. Та, що й розповідати? Що мало бути, вона ж напевно розгадала сон, тому й не радила йти на це побачення.
Як кажуть, якби ж то знала де впаду, то соломки підстелила би. Але ж завдяки обставинам не впала, значить все добре, життя продовжується.
2025 р
ID:
1043596
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 13.07.2025 12:40:53
© дата внесення змiн: 13.07.2025 12:40:53
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Талановита письменниця склала пречудове оповідання. Браво, пані Ніно 
Дякую Вам, Ніно, за гарну, чуттеву розповідь, 
Як добре, що вузлик не зав"язався сімейним зашморгом, все розкрилося зразу! Майстерна проза, Ніночко!
Твір безцінний! Для молоді пречудовий урок!
