Надвечір’я… останні сонячні промені виграють по листві, квітах жасмину, ніби прощаються до завтрашньої зустрічі. Біля нього в кріслі-качалці відпочиває Людмила Вікторівна. Позаду клопітлива праця в школі, вже два роки на пенсії. У школі викладала українську мову та літературу. Своє бачення до творів доносила дітям, дуже любить читати. Нині ж спокійніше життя, тепер у Інтернеті знаходить сучасні твори, залюбки читає їх. І ніби із сучасною молоддю йде поруч. Звичайно її щось дивує, насторожує, але в усьому звинувачує швидкість часу. Не зрівняти з її молодістю, себе пригадуючи, лиш усміхнеться, роки-роки. В будинку одна та на тумбочці весільне фото. Яке нагадує про щасливі дні, миті з коханим чоловіком, на жаль, який вже три роки, як пішов у інший світ.
Зненацька дзвонить телефон… вмить думка, напевно дочка. Від здивування брови звелися докупи, онука? Вона з нею дуже рідко спілкується. Оксана гонориста дівка, минуло лише двадцять років, але себе вважає надто розумною. Навчання в медінституті імені Пирогова, тільки підвищує її особистість. Принаймні так вона вважає, тому й весь час з бабусею коротка розмова. У мене все добре, як ти? Яка погода та іще кілька фраз, дещо про батьків розкаже. Інколи, ще з дитинства, коли онука приїжджала в гості, називала ясним сонечком. На личку славна, красивий виріз волошкових очей, пухкі щічки, а уста, як стиглі вишні. Їх яскравість відразу приваблюють погляд. Нині ж, як квітка та мабуть троянда, думала про неї, характер пальця в рот не клади. Та Людмила Вікторівна про особисте не наважується запитати, не раз онука обривала на першому ж слові.
З телефону кілька слів,
- Бабусю привіт! Я завтра приїду. Ніяких пиріжків, сиджу на дієті.
- О котрій годині?
- Приїду електричкою, що приходить о дев’ятій тридцять.
Короткі гудки, під звуки вітерцю розносилися по окрузі.
Дивина, розмірковує жінка, якби щось сталося, то подзвонив би хтось із батьків, а це отак, як сніг серед літа.
Оксана, із сумкою через плече, тільки відчинила хвіртку,
- Привіт, бабусю! Я є, мені з тобою треба терміново поговорити. Настільки пам’ятаю, ти сни умієш розгадувати, тому й приїхала.
- Я рада тебе бачити. То добре, що відразу все виклала, бо я подумала щось сталося. Проходь, на кухні дещо перекусимо, вип’ємо чаю, поділишся, що тебе бентежить.
- Я привезла шоколадних цукерок «Бабусині байки». Ти ж їх любиш.
- Дякую! Саме вчасно, хоч я за тиждень одну чи дві посмакую та вже закінчилися. Приємно, що не забуваєш.
В кімнаті пахне м’ятою… Оксана дмухає в чашку з паруючим чаєм. Це вже третя чашка… в її очах сонячні зайчики, злегка почервонілі щоки, як вираз хвилювання. Це в неї так іще з дитинства. Тому бабуся не запитувала, чекала, коли ж сама онука зможе наважитисьна розмову. Мабуть, щось надто серйозне, тільки й знаходила в цьому причину тривалого мовчання.
Оксана, ніби зібралася з думками,
- Я зараз все розкажу, тільки ти мене не перебивай. Розумієш, я по Інтернету познайомилася з чудовим хлопцем з цього містечка, тому й приїхала. У нас побачення. Бабусю це перше побачення. По відео ми майже щодня бачимося. Я з ним поділилася, що ти тут мешкаєш. От він і запропонував приїхати. Каже так зручніше, мені буде де зупинитися, можна довше погуляти. Тільки сьогодні він на роботі, а завтра о тринадцятій годині ми зустрінемося.
- Ну, якщо приїхала, то напевно закохалася.
Ніби трохи соромлячись, відвела погляд,
- Ми вже вісім місяців спілкуємося, хоче зустрітися, планує трохи пізніше одружитися. Мене запитував чи піду за нього…
- І ти вже все вирішила? По телефону, це одне, а на живого подивитися, поспілкуватися, побачити його відношення до людей. А особливо до тебе. Чекай, а хто він за фахом?
Очі Оксани забігали по стінах кімнати, напевно цього питання боялася понад усе.
- Я розумію, за мене нижче рангом. Але ж красивий. А на гітарі, як грає, ще й співає, ти б тільки послухала…
- Я все зрозуміла. Тож дасть Бог завтрашній день, побачитесь, думаю зробиш висновок. Що той соловейко тобі заспіває, почуєш.
- Ото сказала!
- Ну не соловейко, але співає гарно.
- Ох, Оксанко, співати це одне, а життя це зовсім інакше. Так, я все зрозуміла. Ти в кімнаті відпочинь, а я в кріслі почитаю та кілька хвилин подрімаю. Втомилася, для мене ночі довгі, прокидаюся разом із світанком.
Ввечері Оксана з бабусею грала в шахи. Їй здавалося, що надто довго тягнеться час, часто зазирає в телефон, жде дзвінка.
Бабуся помічає, що вона відчуває незручність, озирається, важко переводить подих.
- Оксанко, не хвилюйся, навіщо кота тягнути за хвіст, давай, розповідай мені свій сон. Кольоровий був, чи чорно-білий?
- Та сонце в небі звичайно ж золотисте і небо наді мною чисте. Правда здалеку чорна хмара, схожа на якогось велетня з товстими руками.
- От вигадала!
- Та ні, себе бачу, йду по зеленій траві, в любимій сукні. Назустріч він, але чомусь під ногами стежка в багнюці. Між нами невелика відстань, він на долоні протягує три обручки, одна зникає, ніби впала. Та раптом бачу його в товстому, металевому ланцюгові. Він до мене протягує дві руки, за мить його огортає сіра імла. Очима шукаю, а його немає, кричала, звала до себе. Я й прокинулася, коли відчула тремтіння уст, вимовила його ім’я.
Запала тиша… Людмила Вікторівна зазирнула до вікна. Ніби там шукала відповідь, як сказати, щоби, не зранити молоде серце.
- Ну, що пораджу? Думаю для тебе краще, на побачення не йти. Якщо підеш, то згодом пошкодуєш.
- Ти хочеш сказати, що моє кохання до нього, то іграшка?
- Ні-ні! Мова не про тебе, бачу ти сяєш, як зірка в небі, яка знайшла свого супутника. Та він…
- Ні, далі не говори, краще помовчи. Одна обручка впала, чи десь зникла. Але ж на долоні залишалося дві.
- Гаразд, вже майже ніч, вгамуй емоції, навіщо пусті розмови. От завтра… з ним зустрінешся, тоді, якщо захочеш, мені розповіси.
За вікном ніч… Людмилі Вікторівні не спиться. Вже ладна й слоників порахувати та думка за онуку не покидає. Таке воно…. життя. Хтось закохався, надіється на продовження стосунків, а хтось безчесний наносить сердечну рану. І хто вигадав знайомство через Інтернет? Можливо якась пара знайде своє кохання. Та на її погляд, достатньо зблизька побачити очі, торкнутися руки, тільки тоді можна відчути, які наміри в цього хлопця. Така молодість, не усім щастя, але ж розчарування буде важко пережити.
Перед дзеркалом крутиться Оксана, в сукні із синього шифону. Від сонячного проміння, воно переливається то золотом, то сріблом,
- Ну, як я? Бабусю, що скажеш?
- Як волошка серед поля… нехай щаслива буде доля!- на її плечах поправила локони. Та я тебе застерегла…
- Бабусю, не зараз, ми зустрічаємося на зупинці біля парку. Це вчора пізно ввечері Олексій запропонував. Думаю весело час проведемо. Не хвилюйся, мабуть повертатимуся з ним, тобі передзвоню.
Усміхнена, махнула рукою,
- Я пішла!
- Ой швидко повернешся, - тихо прошепотіла жінка.
Синя сукня піддавалася вітру, злегка здіймалася й знову прилягала до тіла. Красива молодість, подумала, жінка та, якби ж то щастя.
На зупинці нікого… Оксана кілька раз відходила на невелику відстань й поверталась. На телефоні тринадцята година, десять хвилин. Нарешті зупинився міський автобус, кілька пасажирів йшли в парк. Тільки тепер, вона здалеку побачила Олексія, який йшов по тротуару. Помітив, що вона дивиться в його сторону, махнув рукою. Її ж настрій набагато покращився, ну от нарешті ми разом. Та вмить, навпроти нього різко загальмувала машина. З неї вийшло двоє кремезних чоловіків і в широкій спідниці вагітна жінка. За мить, вона вже стояла перед ним, розмахувала руками, щось кричала. Олексій щось відповідав, то нахиляє голову, то позирав у сторону Оксани. Вагітна жінка, ніби дала наказ, гучно,
- Беріть його! Чого чекаєте?! Я з ним вдома розберуся.
- Це серіал, чи що? – зненацька вирвалося з уст Оксани.
Позаду вже стояло дві жінки. Вона й не помітила коли вони підійшли. Одна з них хіхікнула,
- Отаке полювання на чоловіка. Це ж Вадим з автосервісу. Його все містечко знає, має доньку, бачиш і дружина вагітна, а він все пригод шукає. Такого тільки ловеласом можна назвати.
Друга підтримує розмову,
- Як красень так і дивися, норовить вскочити в гречку.
Оксана не вірила почутому. Їй хотілося крикнути, який Вадим? Це ж Олексій! Та в горлі ком, нестерпно, тиснув до болю, по щоках сльози, не в змозі зупинити.
На лавці біля входу в парк, трохи оговтавшись, Оксана їла морозиво. В неї часто так буває, коли спантеличить від хвилювання, задобрить душу і все проходить. За кілька хвилин до цього, все ж згадала сон. То моя обручка впала, зникла, нам не судилося бути разом. Чому в мережі новин не поцікавилася про нього? Щось підштовхнуло пригадати, що після школи мріяла поступити вчитися на детектива, посміхнулася. Якби й справді пішла тією стежкою, то не попала би в таку халепу. Чи мабуть була би поганим детективом.
Її підстерігає приховане почуття провини, що не прислухалася до бабусиних слів. з таким настроєм, не змогла повертатися до бабусі. Вона ж мене попереджала, а я? Як дурне довірливе дівчисько. Ні-ні, по телефону ніяких знайомств. Досить ілюзій, пора дорослішати.
Мабуть все ж таки багато значить вища освіта. Вона, як майбутній лікар, змогла себе взяти в руки. В глибині душі зуміла притупити біль, розчарування.
Літній, тихенький вітерець пестить обличчя, злегка здіймає волосся. Окана підійшла до жасмину… в кріслі-качалці, трохи схиливши голову, дрімає бабуся.
Йдучи в будинок, тихо в словах, ніби собі шукає підтримки,
- Нехай подрімає, я потім… все їй розповім. Та, що й розповідати? Що мало бути, вона ж напевно розгадала сон, тому й не радила йти на це побачення.
Як кажуть, якби ж то знала де впаду, то соломки підстелила би. Але ж завдяки обставинам не впала, значить все добре, життя продовжується.
2025 р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043596
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.07.2025
автор: Ніна Незламна