Золоте, що аж га́йда ковзатись,
Залощили боги до дзеркала:
Ні сучка́ для спочинку повзика
До зеніту - допоки не сме́ркнуло.
Осяйне, що очам аж лоскотно,
Як вплітає в зіниці промені,
І як в човен сідає стомлено
Яровою крижастою постаттю.
Рудоперий потойбіч спуститься,
Де ж поділась воща́на ковзанка?
Кругом вирви і темінь згущена,
Хто дорогу освітить повзику?
А Олімп розмастив над комином
Хмаровиння тепла імлистого,
Сонцедиск хоч напів почистив же,
А задвір'я брудне, бо стомлений.
Chara Vinna
