Юлі, найкращому дракону нашого кленового міста і просто хорошому другу.
У місті, що пахне кленами, дощами і молоком
в кімнатці під дахом жив собі звичайний міський дракон.
Він крила ховав під курткою, сміявся, прикривши рот,
усмішкою не лякати щоб тривожний простий народ.
Та тільки нутро драконяче в ту куртку не одягти —
і люди все сторонилися, і люди собі ішли,
минали як прокаженого, не знали самі чому.
І довго вночі вовтузився невтішний дракон без сну.
Йому би гарячу Африку, йому би Алтай, Китай,
йому би чужу галактику, де з лицарем пити чай.
А, може, в крикет з графинею, а чи з королем в лото
у світі, де за канонами Дракони зовсім не зло.
А, може, у ньому (лишенько!) драконів своїх катма.
І пише міністр у відчаї:
«Потрібен дракон. Нема
кому сторожити золото,
лякати малих принцес.
Зарплата, житло і бонуси».
Та тільки, на жаль, чудес
у царстві машин і пластику не стріти, не віднайти...
Сумує дракон за чашкою какао і самоти.
***
А десь за густими кронами пахучих медвяних лип
сидить у тісному офісі Сергій, а чи, може, Гліб.
У нього летучка ранішня, партнери, квартальний звіт,
оренда, відпустка в Греції і сірий пухнастий кіт.
У нього, якщо подумати, усе як у всіх окей:
по каві на ланч з колегами, у п'ятницю — на хокей.
Не красень, та й нащо красенем? Від того одна біда.
І бігли роки пегасами, без горя, без втрат і зла...
Та лиш на світанку іноді, в щілинку між днем і сном
приходив до нього в полум'ї кирпатий смішний дракон.
Зелений, а, може, в золото. І лусочки як кришталь.
Тягнуло тоді під ребрами, такий ностальгійний жаль —
так наче він бачив наживо, так наче усе було:
долина, блакить і курява, і вітер, що під крилом
вихрився вогнем та іскрами, роздмухував дужче жар,
і з ніздрів до неба синього, як дим, піднімався пар,
і крила чужі, здавалося, росли з його власних пліч...
І було так вільно-солодко літати хоч день і ніч.
І було так світло-радісно без бою і ворожнеч.
І десь там внизу валялися забуті шолом і меч...
В ті ранки усе не клеїлось, горів на плиті омлет,
до кави вершки кінчалися, збоїв чомусь інтернет,
машина все не заводилась, затори до десяти,
робота із рук валилася, хоч з дому не виходи.
А пам'ять його сміялася, горнулась чижем в руках
та згадка: зелені пагорби, долина, вогонь — і страх.
Так наче він за рутиною безцінне утратив щось,
і знову воно, загублене, не трапилось, не збулось.
І знову воно манитиме кудись за світи й моря...
Та в казку квитків не купите, шляхів в ті краї нема.
***
І йшло все, як звично, колами: какао, робота, сни...
За вікнами квітли примули, і липи, що восени
поснули, весною теплою життям збубнявіли знов,
співали граки про молодість, про небо і про любов,
свербіло від крил під курткою, пружинив старий асфальт...
І лагідне сонце плуталось в відлогах плащів і пальт.
І лагідний вітер ластився, до рук, як домашній кіт...
І трішки ставав, здавалося, чарівним звичайний світ.
Сміявся дощами березень, дражнився кленовий сквер...
І навіть біда драконова, здавалось, пройшла тепер.
Розмаялась квітом, літеплом, калюжами розтеклась...
І так неважливо зрештою, що мрія та не збулась.
І так по-дурному зрештою — жаліти чого нема,
коли в калабанях грається капризна смішна весна.
***
І якось, черговим полуднем, Гліб, вийшовши на обід
піде не на каву з друзями, а сонцю ясному вслід,
і знайде і тиху вулицю, і дім, і зелений сквер.
І будуть фронтони шкіритись зубами смішних химер.
І будуть дерева з шелестом кивати йому туди,
де ніжні весняні пальчики сплітають в вузли шляхи,
де квітнуть на клумбах примули, де ввечері за вікном
дракон під пташині щебети какао п'є з молоком.
І, звісно, вони зустрінуться під кленами на весні,
і Глібу чомусь привидяться в блакитних очах вогні —
зелені, а може в золото. І крилами на плечах
лежатимуть тіні-спогади, як в теплих ранкових снах.
І, звісно, він щось казатиме, як часто бува, не в лад.
Запросить на каву з вафлями, а, може, на шоколад,
покаже кота пухнастого та фото з чужих країв...
І буде так вільно-солодко їм в вирі ночей і днів.
І буде так світло-радісно, так ніби нічний політ.
І леви з каріатидами всміхнуться їм тепло вслід.
***
Бо де б ви в житті не збулися і ким би ви не були —
драконів знаходять лицарі бодай на краю землі.
А чи на сусідній вулиці, де примули за вікном,
у місті, що пахне кленами, дощами і молоком.
12.07.2025 р.
___________________________________________
Почала писати наче ще в доковіддя, та лише зараз дійшли руки закінчити.
ID:
1043548
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Сюжетна лірика відносин
дата надходження: 12.07.2025 20:30:56
© дата внесення змiн: 12.07.2025 20:31:59
автор: Marika
Вкажіть причину вашої скарги
|
