Навпомацьки із під залізних чоботів..
не бачачи конаючого серцебиття..
Простягує він кулак незламанний..
сховавалась у його обіймах каіточка..
Ніхто ж не любить, жевріє небо, хороне..
Тисячі файних найщиріших земляків холонуть..
Приставлено набой доволі говіркий до скроні..
А ти мовчиш і посміхаєшся беззубим ротом..
Трагедія.. та не для ката всесвітнього буття.
Солдати.. та не захисники, а вбивці і найманці.
І деміург.. та він на троні, історії прокрастинація.
Гангрена.. та й поглядом виклик хлопчика.. трагедія.
Ніхто ж і не воркує, пітніє небо, краплі солоні..
Мільйони з Пращурів а постають із Земельки..
Промаяла для кулі вічність польоту до скроні..
Але Поета не бере зброя і падає у вир пістоля..
Навпомацьки за будь якої ціни своєї уверх..
не бачачи страченного лиходіями життя..
Простягує Українець свій кулак стиснений..
А схована колись квіточка у його Народі проросла..
