Годуй бродячих котів в леопардово-бурих шкурах,
дивися на їх хвости і оскалені білі ікла.
У диких котів комплектом йде дика, під тон, натура —
їм треба не теплі пальці, а вітер і навстіж вікна.
Годуй і слухай про те, як казатимуть тихо квіти —
розпатлані сонцем ружі з рожевими пелюстками —
що ружам потрібні грози, а не забалконні кліті,
потрібні пухнасті бджоли з кумедними хоботками.
І стіни чужих під'їздів в недопалках і цитатах
розкажуть, напевне, більше, ніж твіттери і газети,
і хочеться часом просто — без сумнівів просто знати,
що десь і колись для чогось крізь зливи і кілометри
все ж будуть тебе чекати — крізь радіоперешкоди...
І, може, за цю відвертість не буде тоді вже шкода,
і, може, за цю інтимність не буде тоді вже страшно.
І десь на полях примітять, що завтра все стане краще.
Між низок простих мелодій, між ритмів банальних віршів,
як дивний прогноз погоди: що завтра не стане гірше.
І, може, воно не з нами, і, може, воно не точно...
«Все буде» — тихцем напишеш і жовтим приклеїш скотчем.
10.07.2025 р.
Схема римування успішно накрилась мідним тазом 😅
