|
Вечоріло… небо в сірій вуалі. Все ж де - не - де злегка мерехтять зорі, придаючи окраси всьому піднебессю. Біля обрію місяць серпанком, позирає до землі, зустрічає ніч. Весняний вітерець, ще не вгамувався, в очікуванні ночі, ніби вкладався спати, під хатою колисав бузок. Одна з гілок, вся вбрана в квіточки червоно – пурпурового кольору, час від часу стукає у вікно. З вікна навпроти, на кущ падає світло, гілка інколи ледь чутно торкається скла, немов про щось хоче розповісти Тані. А можливо втішити. Вона зазирне на квіти, то здіймає очі позирає на небо, то витирає непрохані сльози. Вони небажано з`являються, самі по собі, потрапляють на уста. Їх присмак, ще більше тривожить душу, не давав вгамувати біль, щеміло під серцем. Після завтра сорок днів по мамі. Залишила її саму, одну однісіньку на всьому світі, чи й не заплачеш тут.
«Приречена « - в голові згадувалося слово, яке їй часто повторювала мама. Але ж чому? Скільки раз собі задавала це запитання, хіба це така завелика завада? Так, у неї біда, одна нога на п`ять сантиметрів коротша за другу, як качечко ходить.
Сільські люди, прямо при матері проявляли жалість, говорили, - Це довіку твоя опора й помічниця. Гарна й красива твоя доня, губи малинові пишні коса русява, чорні очі, як стиглі тернини, заворожуючі. Та не буде їй щастя, приречена на одинокість, кому каліка буде потрібна?
Вже зовсім стемніло… місяць піднявся вище. Переливається перламутром, немов підморгує до неї, вона все, ще біля вікна, поринає в спогади…
Їй було років десять, як їх покинув батько. Вдома часто сварки, приходив напідпитку, без причин до матері чіплявся. На ній розривав одяг, верещав не своїм голосом,
- Скільки раз казав, народила дівчинку - каліку, не могла народити нормальну, то хоч сина мені народи, щоб міг у душі мати розраду, а не дивитися на це каченя.
Вона забивалась у куток, довго плакала, навіть було таке, скрутившись клубочком, засинала на підлозі. Прокидалася від теплих, ніжних маминих рук, коли її переносила в ліжко.
Та якось одного разу, це сталося пізно ввечері, батько знову прийшов на підпитку, мама не витримала почала просити, щоб більше не пив. Він з розмаху ударив її по обличчю, перед очима, до цієї пори та кров, що дзюрком текла з носа, мати довго не могла її зупинити. Налякана, але принесла холодну воду, намочила хустинку й приклала до переносиці. Ранком, мати зібрала його речі в валізу, виставила біля дверей. Від тої пори, ні разу не бачила батька, тільки й знала, що аліментів не отримували.
Одного разу, запитала маму, що могло статися, що з такою вадою народилася? Вона плакала, витирала сльози, розповідала, як в Дніпропетровську зустрілася з батьком. Вони вдвох працювали на виробництві лаків і фарб, там познайомилися, згодом побралися. Батько був з іншого села, так як і мама, щодня автобусом їздили на роботу. Та вирішили жити тут, у непоганій хаті, яка залишилася від бабусі та діда. Коли завагітніла, не запідозрила, що якось може відобразитися на дитині, продовжувала працювати до декрету. Чомусь ніхто не попередив, що це може зашкодити.
Час минав…. Мама щодня автобусом їздитьа на роботу, а Таня займається господарством. Вдома кролі, кури, каченята та гуси - були її найліпшими друзями.
Закінчивши школу, кілька раз розпочинала з мамою розмову про навчання в місті. Та вона - її тільки приголублювала, як в дитинстві, цілувала в щічки, обіймала, в котрий раз говорила,
- У нас є все, не журися, хіба вдома тобі не добре? Ти ж мені помічниця, за гроші не хвилюйся, нам досить. Навіщо тобі те навчання й місто, щоб хтось образив, вслід помічатимеш зневажливі погляди, над ходою насміхатимуться.
Одного року, в колгоспному садку добре вродили яблука, груші. На допомогу, на два тижні приїхали студенти з педінституту. Молодь, щоб не їздити з міста щодня, зупинилася в сільських хатах. Гуртожитків при колгоспі не було, то ж місцеві люди йшли назустріч голові колгоспу.
Віктор, що зупинився в них, доволі симпатичний, середньої статури. Він ночував в літній кухні, там було досить затишно, при нагоді можна й подивитися маленький телевізор. Таня, тільки побачивши його, весь час ховалася. Інколи ввечері, коли вже в хаті, разом пили чай, вона весь час сиділа, при ньому соромилась встати.
Їй минуло вісімнадцять…… саме вік закохатися, так і сталося.
Вона тільки в кіно бачила, яким буває кохання, часом, до пізньої ночі захоплювалася книжками. В них знаходила відповіді на свої запитання, як це кохати, чи колись з нею це теж станеться, чи ні?
Сусідка - баба Марія, декілька раз запитувала її, чому мати не відпускає в місто вчитися та вона, як завжди соромлячись тільки усміхалася й відповідала,
- Як маму покину? Я ж її опора.
Сама швидко йшла до хати, в руки брала любу книжку, щоб відволіктися від думок. Тиснув ком у горлі, від болю в душі здригалося тіло, котилися сльози. В собі ховала печаль, страждання, що такою, народилася на світ.
Одного вечора мати затрималася на роботі, мала добиратися додому міжміським автобусом, який відправився з Дніпропетровська о двадцять першій годині. Сільський в таку пору вже не їздить, від траси до села, йти добрих три кілометра. Тож додому добереться опівночі, в кінці місяця таке буває, коли не встигають виконати план. Без матері, Таня не наважилася запросити хлопця на чай. Сиділа в хаті, тільки тишком - нишком позирала за вікно, чи горить світло в літній кухні.
Віктор виключив світло, на ліжко впав ниць. Носом зарився в м`яку подушку, подумав - о напевно з пуху гусей. За мить знову думка про неї, яка красуня, цікава дівчина. Господарює в цьому домі, чому не йде вчитися, не зрозуміло, може їй запропонувати в наш інститут, при нагоді допоміг би в навчанні. В котрий раз перевертався з одного боку на інший, поглядав на вікно в хаті, з нього освітлення падало на підвіконня.
Нарешті Таня дочекалася, щоб пропало світло в літній кухні, щоб змогла вийти надвір, присісти на лавку, почекати маму.
Віктор почув, як пес зашкряботів ланцюгом по землі, зірвався з ліжка. Світло з вікон хати добре освітлювало подвір`я, він побачив її, завмер…
Взута в кімнатні тапочки, трохи шкутильгала, біля неї крутився пес, ставав на задні лапи. Кинула йому окраєць хліба, той піймав, задоволено виляв хвостом, поніс його в буду. Так, він не помилився, це йому не здалося, правою ногою вона стояла майже на пальчиках. Від побачено кинуло в піт, в голові гуділо, це ж треба, така славна дівчина і така біда з нею. Не керував собою, якась сила підняла й понесла його надвір. На її плечах, лежала велика, кольорова хустка. Від несподіванки, вона нею закуталася,
- О! Не спиться? А я ось, маму чекаю, сьогодні затримується.
- Та я це, - від хвилювання почав говорити хлопець. Сам не міг зрозуміти, як потрапив на повір`я,
- Хочу води випити... холодкої з криниці….
Вона почувалася незручно.Це добре, що мене не бачив, як я ходжу, не встану поки мама не прийде, планувала в думках.
Криниця зовсім близько… чути, як з відра хлюпала вода, він ривками, поспішаючи, крутив корбу. Вона намагається не дивитися на нього, відвела голову в сторону, спостерігала, як мерехтіли зорі, прислухалася до музики, десь зовсім недалеко грав приймач.
Віктор устами припав до відра, злегка перехилив, пив воду. Хотів нею вгамувати своє збудження, хвилювання.
- Це мабуть наші десь розважаються, ти чуєш пісні? - запитав її.
- Звичайно чую, напевно весело коли усі разом. А навчатися важко? - запитала Таня.
-Та ні ! Ти давай приїжджай до нас, якщо треба я допоможу в навчанні, ми ж тільки на третьому курсі.
Зненацька шурхотіння, відволікли чиїсь кроки…
- О! напевно мама!
- Я! Я! А ви, що тут удвох, не спиться?
Хлопець трохи зніяковіло,
- Та я вийшов до криниці, води напитися, Вже йду, на добраніч!
Мати суворо подивилася на дочку. Заходили в хату, бурчала,
- Ти ба! Тільки затрималася, вже шури – мури крутиш. Ти думаєш йому потрібна будеш? Ці хлопці зальотні, сьогодні тут, завтра там, нікому не можна вірити. Мабуть, як кіт мурликав. Вони гарно співають та тільки потім, оті, ніжні пісні боком виходять.
У відповідь змовчала, поверталася в свою кімнату.
В літній кухні, світло недовго горіло. Віктор радів, що заспокоївся, взяв у руки книжку, читаючи, провалився в сон.
Опісля материних слів, Таня зо дві години не могла заснути. На душі розпач, гидко, хіба я така страшна? І мене ніхто не зможе покохати? Адже є люди з гіршими захворюваннями і то одружуються. От би насправді поїхати, спробувати поступити в інститут, але ж,на жаль, в цьому році вже пізно.
Сонце давно заглядає у вікно. Їй не хотілося вставати, чула, як мама поралася біля плити. Надвір відчинила вікно, любувалася природю. Із садка медові пахощі, це так пахли груші й жовті сливи, які росли зовсім поруч, немов підглядають у вікно, запрошували їх скуштувати.
Для студентів, це був останній день, через два дні розпочнуться навчання. Таня дивилася й чекала віктора, коли вийде з літньої кухні. Ланцюгом зашарудів пес, вона зрозуміла, напевно вийшов, тихенько зайшла в кімнату, присіла за столом.
Мати була вдома, то ж вихідний сьогодні, субота, спішити не було куди. Побачивши дочку в літньому платті з воланами, воно гарно лежало на грудях, обтянуло її стан, хотіла щось сказати. Та раптово відчинилися двері, зайшов Віктор,
- Можна зайти? Я вже зібрався, ми через дві години їдемо.
Від уважного погляду до неї, Таня розчервонілася, гучно забилося серце, опустила голову.
- Надіє Вікторівно, я вам дуже вдячний і тобі Таню, за гостинність.
-Та ти присядь, не соромся, поснідаєш й можеш йти, як треба.
Він слухняно присів навпроти Тані. Поглянувши на нього, вона зашарілася, але насмілилася заговорити,
- Мам, Віктор вчора сказав, щоб, як нам треба, в колгоспі можна взяли яблук. За допомогу, по двадцять кілограм дали, а…
Він перебив її,
- Так, я не буду брати, в нас є вдома, ми давно маємо дачну ділянку. Досить гарні на смак, в цьому році теж вродили. А тут, ми зібрали дуже смачний сорт, бачу таких у вас немає. Я розумію, Таня не зможе піти забрати, може ви зі мною підете, подивитися,чи сподобаються. Я принесу, а тоді вже, на автобус йтиму. Не хвилюйтеся, я встигну, ще маю час.
На згоду, Надія кивнула головою, подала сніданок.
Таня все зрозуміла, він бачив її ваду, вона напевно зблідла, бо відчула холод по всьому тілі.
- Надія Вікторівна, у мене пропозиція до вас, наступного літа приїдьте до нас з донькою, нехай поступає в наш інститут. Мені, ще два роки навчатися, я допоможу в навчанні і за гуртожиток не хвилюйтеся, думаю їй кімнату виділять.
Таня завмерла, відчувала, як до обличчя підступив вогонь.Мати снідала, уважно слухала хлопця, час від часу позирала на дочку. Вона зрозуміла, що Таня йому сподобалася, але її настрій зовсім зіпсувався, все ж стрималася, промовчала.
Вже поснідали, мати заметушилася,
- Треба дожити до наступного року, там буде видно.
Віктор поклав на столі невеликий папір,
- Це адреса нашого інституту, мій номер домашнього телефона. Коли приїдете, передзвоніть, я батьків попереджу.
Таня дивилася вслід, коли він виходили за хвіртку, раділа, може насправді мама дозволить, ото би було добре.
З календаря злітали листки… швидко минав час. Таня чекала весну, хоча мати мовчала, ні пари з вуст. Вона інколи починала розмову за навчання, та сердитий, материнський плогляд зупиняв її.
- Не маєш, що робити, бери, он рушники вишивай, продам, будуть гроші.
Коли Таня при ній читала книжки, мати відразу гучно включає телевізор, намагалася про щось запитати, відволікти. Вона вперто, від себе не хоче відпускати дочку.
Одного разу, перед Новим роком, Надія біля хвіртки відкидала сніг. Поштарка принесла від Віктора лист, адресований дочці. Наодинці, в літній кухні, з лукавою усмішкою, з перекошеним обличчям прочитала лист, порвала, викинула в пічку. Примружила очі,
- Святоша! Ха - ха! Бач, з Новим роком вітає……
В тому листі, нічого не було про кохання, тільки писав, що радий буде, якщо вона приїде. Із задоволенням допоможе вступити до інституту. Що немає чого в селі затримуватися, у великому місті життя зовсім інакше. І те, що вона має ваду, це вже не так страшно, бо в місті можна замовити взуття, щоб було зручніше ходити.
Зневага, злість ховалася в її душі, бурчала,
- Ого! Голубе! І без тебе обійдемося, гарно стелиш та я тобі дочки не віддам!
Після отримання цього листа, кілька днів ходила сердита, збуджена, по дрібницях чіплялася до дочки. Причини Таня не знала та вирішила зачинитися в кімнаті, читала книги.
Нарешті літо…… перші теплі привітні дні. В дівчини піднявся настрій, здається пташкою б злетіла від радості. Чекала на мамину відпустку, надіяла поговорити про навчання.
Злегка збуджена, Таня на городі підгортала останню картоплю. Зморена, але в надії, що поїде вчитися, відчувала в собі сили. Саме гаряча пора, город п`ятнадцять соток тільки під картоплею, а ще грядки, буряки та кукурудза, загалом тридцять соток, є де наробитися.
Та з роками втягнулася, адже з десяти років з мамою на городі. Овочі продавали, з міста автомобілем приїжджала мамина співробітниця, що треба забрала, все ж у хаті якась копійка.
Надія й Таня зранку зайнялися косметичним ремонтом хати, побілити, підфарбували, як кажуть, щоб не гірше, як у людей.
В хаті свіжо, трохи пахне вапном, вікна немов дзеркала. Дівчина з вулиці заглядає в них, бачить своє відображення, морщиться, задоволено усміхається. Згодом, до хати заносили речі, розставляли все на звичні місця. Вже Таня подавала мамі тюль,
- Мамо! От і все, з усім впоралися, тепер можна й про навчання подумати, коли поїдемо?
Обличчя матері миттєво потемніло, сердито поглянула,
- Не мороч голови, яке навчання? Тобі, що, тут погано? Здається одягу досить і їсти є, не голодна, телевізор є. Може хочеш, я тобі музичний центр куплю, чи якийсь новий одяг?
- Ні! Мамо, ні! Відпусти мене в Дніпропетровськ, Віктор адресу залишив, телефон, обіцяв допомогти з навчанням.
За мить, ледь не оглухла від крику матері. Після крику істерика, плач, почала причитати, на кого її саму залишить. Сердито, ледь заспокоївшись,
- Якби ти була потрібна йому, то б чи приїхав, чи хоч би раз, чи два написав. Майже рік пройшов, він про тебе вже й забув. А може ти розраховувала, що сподобалася йому? Навіть і не думай, знаєш скільки в тих містах дівчат - красунь, не приречених?
Їй не вдалося втримати гірких сліз, руками обійняла голову, скрутилася на стільці. Важке дихання, боліло, пекло в грудях, нею трусило. З переляку, мати вилила на нею воду, що стояла на столі в горщику. Але це не подіяло, дівчина взахлеб плакала, ловила повітря.
- Мамо, не губи мене! На що ти мене народила? Щоб я все життя біля тебе була? Чи, щоб страждала все життя?- знову плакала.
Немов п`яна сиділа на стільці, пеленкою витирала сльози. Вона не помітила, як мати вийшла з хати, руки трусилися, не могла себе опанувати. Ледве вийшла, на подвір`ї присіла на лавку.
Пройшло не менше години, Таня нарешті заспокоїлася, пила криничну воду, пригадувала Віктора. Знову плакала, тільки все тихіше й тихіше, а в голові звучали слова матері, - «Приречена! Нам ніхто не потрібен!».
Вже пізніше, вона побачила, як мати на городі рвала цибулю, здалеку тільки подивилася на неї й відвернулася. Невже їй мене не жалко! Чому так?!
У відчаї йшла в свою кімнату, в ліжку з головою накрилася простирадлом. Намагалася заспокоїтися, нарешті засинала.
Вранці мати зайшла в кімнату,
- Ти доню, це викинь з голови, нам з тобою ні до чого сварки. Ти мене не звинувачуй, що ти каліка, змирися, як жили так і будемо жити. Не нервуй мене, не ті вже роки, моє серце за тебе болить, але, що я вдію. Напевно доля така, не гарячкуй, прислухайся до моїх слів.
Вона нахилилася до дочки, хотіла приголубити та Таня мовчки ривком відвернулася від неї.
Час плинув… минуло чотири роки.
Відносини ніяк не могли покращитися, неначе холодний айсберг ліг поміж них. Дівчина замкнулася в собі, лише холодні, сумні очі бачила мати. Сама ж намагалася її познайомити з жінками на десять, п`ятнадцять років старшими за неї, які організували в селі «Молитовний дім». П`ятидесятники, так про них говорила сусідка, сама туди почала ходити, інколи й Таню звала із собою. Вона дуже рідко туди ходила, ото було прийде послухає, в стороні посидить і все. Їй це все не лягло до душі. Вона ж православної віри, туди йшла, щоб себе кудись подіти, щоби швидше минув день.
Біля хати поралася мати… почула гавкіт Дружка.
Біля хвіртки, з квітами в руках, привітався Віктор,
- Доброго дня! До вас можна!
Здивувалася, крива усмішка на обличчі,
- Можна - можна, заходь, що хочеш сказати, хлопче.
В хату не запросила, запропонувала присісти на лавку.
- Я до Тані. Все не наважувався приїхати та зрозумів, мені її конче треба побачити. Обіцяла приїхати, навчатися, як вона, де? Не мав як приїхати, по закінченню навчання, по направленню, два роки працював у селі, в Харківської області. Оце зараз тільки звільнився, давно зрозумів, що вона потрібна мені, дуже хочу побачити.
Ніби маску одягла на обличчя, посміхалася. Радо повідомила, що Таня, ще тод, відразу поїхала до батька в Київ, там вийшла заміж. Живе правда з батьком та задоволена, має синочка, оце недавно малому рік минув, я туди їздила. Вона так уміло збрехала, що він навіть не зміг запідозрити.
- Вибачте, я радий, що в неї все так склалося, - сказав хвилюючись. віддав квіти.
Вона відразу встала, задоволено подивилася на нього, дала зрозуміти, що йому пора йти. В душі ж, все ж трохи хвилювалася, щоб не зустрілися, адже дочка вже мала повернутися з « Молитовного дому».
- Ну тоді я піду, не марную час, буду повертатися.
Впоспіх проводжала, бажала щасливої дороги, успіхів у житті. Він швидко прямував до зупинки, хвилин би зо дві і був би не встиг на автобус. У грудях щось тисло, журився, що втратив надію, запізнився. Шкодував, що не сказав, що сподобалася йому, що соромився приїхати раніше. Розмірковував - напевно не доля, засмучений повертався додому.
В кімнаті з приймача линула пісня »Час рікою пливе»,Таня вишивала рушник. Думала про Віктора » Так, час рікою пливе, навіть не написав, на все Божа воля, мабуть не доля. А, що ж далі, мені ж вже минуло двадцять п`ять років?« Журилася, від спогадів серце стискалося.
Та з часом звикла до такого життя, книги, вишивання, телевізор, господарство. Це її відволікає від спогадів, думок та коли дивилася фільми про кохання, знову згадувала.
Пройшло два роки. Відступала сніжна зима, пахло весною, розтанув сніг, дзвеніли струмки
Вечоріло…. Таня поралася біля господарства, мати мала повернутися з роботи. Думки… треба все встигнути, щоб не бурчала, а то знову називатиме ледачою.
Раптово попід хвіртку під`їхала автівка. Загавкав пес, зірвався з ланцюга. Хто б це міг бути? Поспішила назустріч. Біля хвіртки стояла жінка років п`ятдесяти, представилася Валентиною, з Профкому заводу, де працювала мати. В руках тримала велику торбу, з неї, тирчав батон. До них підійшла бабця Марія,
- Що тут Таню? Хто це?
- Може зайдемо до хати, розмова є, - запропонувала Валентина.
- Так - так, пішли всі до хати, тут холодно говорити, - запросила Таня.
Сусідка за ці роки, стала зовсім старенька. Жінка жила сама, діти та онуки приїжджали на свята, інколи на вихідні, щоб щось допомогти в городі. До Тані ставилася добре, жаліла її, інколи, коли мати була на роботі, де в чому допомагала.
Марія біля Тані, обійняла однією рукою, неначе відчувала, що жінка має про щось повідомити.
- Тут таке діло,- почала жінка, трохи хвилюючись.
Та Таня не дала договорити, запитала,
- Ви щось від заводу привезли?
- Ні, Таню, тримайся, зараз маму привезуть. Розумієш вона піднімалася по сходах, чи оступилася, чи в неї голова запаморочилася…
- Отака біда! Що, щось зламала? - запитала баба Марія.
-Та ні, це сталося о десятій годині, впала з третього поверху, розбилася на смерть.
У хаті тиша… Таня, як мале дитя, забилася в куток, плакала. Здавалося де тим сльозам братися. Вже скільки виплакала сліз та тільки, щось пригадає, знову течуть сльози. Згадувала дитинство, як мама її обіймала, цілувала, розповідала казки.
Баба Марія, сусіди та від роботи з Профкому, організували похорон і поминки. Марія не покидала Таню, боялася, щоб та собі, щось не заподіяла. Знала, в душі дівчини багато болю й відчаю та ще образ на життя.
А час минав… за три дні - сорок днів по матері. Одній залишатися в хаті боязко.Таня вкотре просила Марію переночувати.
Вдвох з нею, обходять господарство, потім бабця трохи подрімає, а Таня вишиває рушник, плаче. За віктора олить душа, згадує. Стискає ком у горлі, згадує слова матері - « Приречена..… нам ніхто не потрібен». І сама собі задає запитання, а хіба така має бути любов до дитини? Вона ж себе жаліла, не хотіла сама залишитися, але ж я страждала й страждаю. Любила… мене любила, але не думала чи я щаслива? І дбала тільки про себе, щоб їй зручніше, що хтось є в хаті, хтось є біля господарства. Чому настільки, стала чоловіків зневажати? Все ганьбила їх, але ж другі живуть. Чому на заміжжя вдруге не заважилася? Що за любов така, щоб не побачити своє дитя щасливим? А тепер, що? Як жити далі й чи варто? Після завтра зберуться сусіди… поминки. То добре, що є добрі люди, що є бабуся Марія, допоможуть їй все зробити, як потрібно, втішала себе. А, що через три дні, що далі? Ні… вона не знайшла собі відповіді на це запитання, знову взялася вишивати рушник. А поряд, в ліжку тихенько сопить бабуся.
По декілька чоловік, розходилися люди по домівках, зажурено дякували дівчині. Марія, як завжди потихеньку топталась, трохи шаталася з сторони в сторону та все ж зі столу збирала посуд. Таня сидячи перемила гору посуди, полегшено перевела подих,
- Ну, от зараз переполоскати і все, ви бабусю, вже пристали, я сама далі, потихеньку.
- Дитино, ти як, по грошах вклалася? Жити, ще є за що?
- Якраз вклалася, голова колгоспу трохи дав помочі та залишилися, ще ті з похорон, тоді ж з заводу теж дали. А тепер, он рушники віддам тітці Горпині, поїде в місто, буде свої продавати, може й мої продасть, вона ж весь час нам допомагає.
- Ходи зі мною, в літню кухню, ти там нічого не знайшла?
- Що там можна знайти, я й не шукала, може скарб?
У Тані від несподіванки, перехопило подих, руки трусилися, як відкрила пакуночок, що лежав далеко захований в під запічку, в трьох літровій банці, в самому кутку, де кожного літа сидить квочка на яйцях.
Марія радо обійняла її, як маленьку дитину,
- Бачиш, як добре! Це колись по секрету, мені Надія розповіла, що для тебе гроші збирає. До лікарів хотіла повести та чому так не зробила, не знаю. Багато помилок в житті людина робить, так само не знаю, чому Віктор більше не приїхав. Адже приїжджав, люди говорили, відразу на другий день.
- Який день? Коли приїжджав? А я де тоді була?- знервовано зі сльозами на очах, майже криком, у відчаї,- запитала Таня.
- Ми з тобою, саме в той час на службі були. Я з надією намагалася поговорити та все марно. Мусила поклястися, що тобі нічого не скажу. Ти ж знала її характер.
В хаті тихо, сиділи мовчки, кожен у своїй печалі, роздумах.
Марія порушила тишу,
- Тисячу рублів маєш, що будеш робити? Гроші гарні, на багато часу стане. Але рушники вишивай, ще маєш гарний зір, все життя попереду, гроші зайвими не бувають.
В голові Тетяни копошились думки, треба в лікарню та як? Чи захоче з нею поїхати бабця, хоч, як рідна, але ж старенька.
- Чуєш… бабусю, а ваш Дмитро, коли йде у відпустку? Може б я наважилася попросити його, щоб зі мною в Дніпропетровськ з`їздив, у лікарню. Грошей вистачить і на бензин, думаю і на операцію.
Марія дивилася на неї, як на свою рідну онучку. Все життя дівчини перед очима, хіба можна відмовити.
- Він майже завжди бере відпустку у вересні, сама розумієш, курортний сезон, по путівці їздить відпочивати на пару тижнів, а потім тут, в селі, ти ж бачила. Я поговорю з ним, не втрачай надію.
Плинув час, дні Тані проходили в праці. Як качечка, не поспішаючи посадила городину та вже менше, ніж завжди. Хіба змогла встигнути, вже у вікна заглянуло літо.
По селі іздив, посилав сигнали автомобіль, люди здавали врожай. Гарно вродили помідори, цибуля, а за яблука та груші то вже сказати багато не можна було. Від пахучих плодів ламалися гілки.
Тетяна сиділа на лавці, згадувала той рік, як колись приїжджав Віктор, пригадала його погляд, заплакала. Напевно не судилося бути щасливою, напевно не доля. Десь далеко, здавалося було чути голос матері - » Ти приречена». Ні мамо, ось побачиш, я в лікарню попаду. Адже бабуся пообіцяла, мала мову з сином, надія є, хіба я не хочу людського щастя, заспокоїла себе.
Спекотний серпень… з буди виліз собака, пару раз гавкнув і заховався. Таня на веранді, щось гундосила під ніс, вишивала рушник.
Біля хвіртки з’явівся голова колгоспу, побачивши її усміхнувся,
- Це йшов мимо, ану дай зайду, запитаю. Тут таке діло, на збирання яблук приїдуть студенти, може пару чоловік візьмеш на ночівлю?
Задоволено позирнула,
- Тільки дівчаток звичайно. Мені веселіше буде, вже відколи сама ночую, бабця Марія каже, щоб сама звикала жити.
Минула кілька днів, вже навела порядки, чекала гостей.
Ранок пробудив яскравим промінням… у відчинене вікно чути спів пташок. Як добре, хоч мами немає та чомусь на душі легко, не дарма кажуть, що час загоює рани.
- Хтось вдома є?! Агов! - почулося здалеку.
Загавкав пес…. Таня накинула халат, виходила на подвір`я. Рукою кивнула до Дружка, щоб заспокоївся. Від здивування, кліпала очима. Біля хвіртки чекав Віктор і дві дівчини. Він розгублено дивився на неї, не зміг й слова сказати. Дівчата переглянулись, чому він нічого не говорить? Здивовано позирають, то на нього, то до неї. А пес гарчав, ледь не зіривався з ланцюга.
- Вікторе Петровичу, ви знайомі,- торкнула його руку, одна з них.
На його обличчі вираз розгубленості, здивування. Дівчата помітили, що тут щось не так, відійшли в сторону, одна сказала,
- Ми вас тут почекаємо.
Він немов пробудився, різко кивнув головою, сміливіше зайшов на подвір`я.
- Таню, ти тут? У гості приїхала? А де Надія Вікторівна?
Її тіло тремтіло, немов від холоду, серце гучно калатало, здавалося вискочить.
- Таню, щось не так? Чи може не впізнала?
- Та ні впізнала, - вже трохи опанувавши себе, тихо промовила до нього, ховала очі.
Ті очі були повні сліз, їй хотілося розплакатися, кинутися в його обійми й залишитися там, не відпускати від себе.
Він присів на лавку, поруч з нею, мовчки дивився, намагався все ж заглянути в очі, які часто снилися йому.
- Я хочу запитати, ви двох моїх студенток візьмете на проживання?
На згоду, кивнула головою, намагалася дивитися на дівчат.
- Я зараз, вибач, одну хвилинку !- гукнув на ходу.
Про щось поговорив з дівчатами, ті озираючись відходили від паркану.
Повертаючись, Віктор позирав на вікна.
- Ти кого там видивляєшся? Бачу маєш своїх студенток, де викладаєш? – тихо запитала.
- Та сьогодні ж субота, знаю, Надія Вікторівна має бути вихідна, хотів з нею привітатися. Напевно з онуком кудись пішла. То ти в гості чи, як?
Вона задумливо слухала запитання, їй хотілося присісти з ним поговорити та не наважилася. В голові неначе дзвін, не могла второпати, який онук? Чому в гості?
Він перервав її роздуми,
- Може запросиш до хати… на чай?!
- Так - так, нам треба поговорити.
В хаті затишно, чути, як тікає годинник….
Вони проговорили майже дві години, на серці Віктора тепло й радісно.Він розповів про себе, що в інституті викладає економіку, веде групу. Живе окремо від батьків, бабця з дідом, у спадок залишили непоганий приватний будинок. З батьками жити залишився жити менший брат, який через два тижні має одружитися.
Лише в кінці розмови, взяв її за руку, хвилювався,
- Таню, я не одружений, щось ніяк не мав часу, а може не доля було знайти. Не розумію, як так трапилося, той лист, що я написав і коли я приїздив, чому мама тобі не сказала? Не розумію…
- Вікторе, нікуди. я не їздила, ніякого чоловіка, ніякої дитини немає і мами теж вже немає, то ж про це краще не будемо говорити.
Яскраві, теплі останні дні серпня. Автобус з студентами під`їхав до обійстя Тетяни.
Сусідка бабця Марія витирала сльози, наказувала Дмитрові допомогти молодим. Той слухав, кивав головою, нарешті розвернувся, взяв дві валізи, ніс до автобуса.
Не поспішаючи з хати виходив Віктор, обережно під руку, тримав Таню.
Радісні очі, сповнені щастям, як кілька років назад спалахували вогниками.
Студенти в автобусі притихли, прилипли до вікон, дивилися, як молоді люди йшли до автобуса.
Таня кинулася до бабці обійняла, цілувала руки, дякувала. На очах сльози,
- Ми обов`язково до вас приїдемо провідати.
Від`їжджав автобус… Марія крізь сльози дивилася вслід,
- Дитинко, дай Боже, щоб був щасливим і довгим ваш життєвий шлях.
2017 р
ID:
732848
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 11.05.2017 07:18:27
© дата внесення змiн: 27.06.2025 14:50:25
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Успіхів Вам та натхнення. 
Боже, яка історія... 
Ця історія ще довго буде крутитись перед очима. Я ніби серцем прикипіла до Тані, вже й полюбила Віктора... Засуджую... але й виправдовую покійну матір.. Господи, як все складно.. Та чудово, що так закінчилося.. Спасибі Вам, дорогенька... 
Рада спілкуванню.
Гарно!