Де в тобі вилюднюється здатність чекати,
Ходити осоружним полем,
Не чіпаючи юного колосся.
Лиш мерехтіння лісу поколює в серці,
А туман осідає зливою запаморочень на чолі.
Кожне хвацьке завзяття - то не відрізок долі,
То голос приборканої порожнечі.
Дай мені сили, дай мені змоги обрости зеленою травою.
Най нею ходять люди, топчуть поволі.
Зате завжди бачитиму зоряність небес.
