Він стрів її — і світ змінився вмить,
Мов грім у тиші сонного вокзалу.
Не знав за що — та серце вже болить,
Немов її чекало й упізнало.
Вона була, як сотні інших лиць,
Та щось у ній тривожило до трему.
І він тонув у золоті зіниць,
Не розуміючи причину й тему.
Він ніс до неї душу без броні,
Усю — до краплі, щиро, без остуди.
Та їй здавалось: почуття такі —
То хворий жар у голові заблудлій.
Їй дивно було бачити в очах
Таку любов — уперту і безкраю.
Немов він ніс її крізь всі світи,
А їй — лиш тінню втомленого болю.
І він мовчав. Бо що тут говорити,
Коли у грудях — шторм, а не слова.
Коли ти хочеш цілий світ відкрити,
А в відповідь — лиш ввічлива імла.
Він зрозумів: не буде тих доріг,
Де їхні тіні стануть знову поруч.
І щось у ньому тихо догорає,
Мов лист останній у холодну осінь.
Тоді вокзал. Сирий світанок. Дим.
Чужі обличчя, стомлені перони.
І він пішов туди, де серед мін
Не так болять розтерзані долоні.
Бо легше чути свист чужих ракет,
Ніж тишу, що лишає в серці шрами.
І він вдягнув важкий бронежилет,
Щоб біль не витік знову з рани.
І серед вибухів, металу і пітьми,
Коли над ним свистять сліпі уламки.
Він згадує її — і між грудьми
Ще теплиться щось тихе та незламне.
А десь вона сміється між людьми,
Торкає келих, слухає розмови…
А він, торкнувшись пальцями до шраму,
Шепоче смерті:— Не сьогодні.
