Я бачила стіни, міцніші за хвалену сталь,
так довго ховалась за ними, гадаючи -" Що там?"
Хтось в темнім куточку, крізь слози, прохав:"Перестань!"
За ними - незвіданий світ! За ними - турботи!
А тут - напівморок, спокійно, безпечно, - сиди!"-
ніхто не шукає, тай двері закриті давно....
Лиш стіни, мовчанням, чужі поховали сліди,
а тут, зовсім поруч, напевне було вікно....
І, зібравшись в одне, мої сили зробили ривок
задля нового дня і живого ковточка свободи.
Я зламала отой споконвічний іржавий замок,
і відчула на тілі нестримний танок прохолоди.
Я - жива! Я змогла! Я темницю свою подолала!
Я....яка? Геть не знаю.... Гадаю, попереду - шлях.
Крок за кроком земля мої ноги вогнем гартувала,
я себе віднайшла у незвіданих досі стежках.
