Я зрозумів – ти не хотіла зла,
але була любити неспроможна.
Ти виявилась просто із числа
істот, ім’я яких зі зрадою тотожне.
Не ображайся, вже не докір це,
ти мати все одно моїй дитині.
Та за колюче вибачай слівце,
бо притаманні почуття людині.
Змінився на відлюдника, пробач.
Пишу, читаю, навіть серед ночі.
Уже мені байдужий хі́ті плач
і чути більше я тебе не хочу.
Забудь мене, із пам‘яті зітри,
був і немає – хрест постав на то́му.
Нехай каміння падає згори,
мені комфортно одному удома.
А за вікном вночі шумить вода,
повільно гуркіт вітру затихає
і серце більше не ятрить сльота
того, що ми коханням називаєм.
І лихом теж мене не споминай,
за те, що у життя твоє ввірвався.
Скінчилося усе, минуло, край –
ніколи я чуттям не торгувався.
27.03.2017
В редакції від 29.10.2024
