Ти навчила мене знов грати на гітарі. Не те щоб сильно хотілося, але так склалося. І мої пальці вже загрубіли, як твоє серце.
Коли груди стискає ниюча біль і терпіти вже немає сил, шість металевих струн заспокоюють. Не лікують. Вгамувати таку кровотечу неможливо, я вже це знаю, але хоч трохи, на якусь мить стає легше.
Переглядаю твої фото, майже в істеричному припадку чекаю на нові та граю. Дивлюсь в твої очі, подекуди блакитні, подекуди сірі, з вкрапленнями, як після літнього дощу та вгадую, яка ж з пісень тобі більш по душі. Яка зачепить тебе, змусить посміхнутися. Дійде хоча б до однієї фібри твого внутрішнього світу. Відповіді не буде, знаю. Ти ніколи не почуєш ці ноти та рядки. Ти навряд навіть здогадуєшся, що для тебе грають вже не один, не два і навіть не три місяці. Та посмішка на тій чорно-білій фото змушує уявляти твою насолоду. Адже ти так любиш музику.
Геометрія людських стосунків. Ти одна, я один, ми не одні. Як і цигарки в моїй кишені. Якби Маслоу був темношкірим блюзменом, то помер би від раку легенів. А може став би легендою блюзу. А може нив би як я в інтернеті з гітарою в руках.
Перебираючи струни, згадую твоє ніжне як шовк волосся та п'янкий запах, навіки засівший в моїй клятій голові.
Шкода, що ти так і не почуєш цих нот. Вони трохи веселі та трохи ниючі, як і та біль в моїх грудях. Я десь читав, що зарубцьовані тканини чуттєвіші. Не впевнений чи підходить це під мою ситуацію. Але схоже на правду.
Шкода лише, що під мою, не під нашу. Хто ж знав, що звичайна гра стане для одного з нас чимось більшим. Настільки важливим, що перетвориться у сенс життя.
Шкода лише, що ти ніколи не почуєш як звучать ноти мого блюзу з присмаком відчаю та відтінком твоїх очей.
Шкода лише, що ми не зустрілись раніше. Може тоді ти б кружляла під мої ноти та посміхалася б не з екрану.
Шкода лише що твоя і моя гра зовсім різні.
