Дихання мережиться
Павутинками бабиного літа,
Зір ловить золоті
Жилки листя.
Я віддаю тобі сили,
Натомість ти звеш це любов’ю?
Я розбита, розніжена
До німоти,
Та мені не дійти,
Не дістатися
До висоти
У твоїх підземельних
Стодолах.
Ще ніколи
Так щемом
Не здушувало розум,
Ще ніколи так руки не прагнули
Бути відтятими,
Вони хочуть відчути
Лагідний доторк,
За який я платитиму
Світлом, життям,
Бо його в мені дощенту,
Бо його в мені з насипом,
Хоч моменти виїдають
Його,
Бо ж гостроосінь,
А гостровосени
Навіть сни пахнуть вогкістю
І солодкими слізьми.
