|
Чудовий літній ранок. Сонце вигравало свої ритми… Золоті промені танцювали по росяній траві. А з лісу чути пташку – так дзвінко - дзвінко співала, що їй самій співати захотілося. То від щастя, чи від насолоди, сьогодні так добре виспалася. Вже давно так міцно не спала, ледь посміхнулась, на очах радість, під серцем почула дитя. Напевно теж проснулося, дало про себе знати. Надія приклала руки до нього і тихо, ніжно заговорила, щоб не почула бабуся.
- Проснувся мій синочку, мій маленький, ще трішки й ми з тобою підемо в лікарню. Ти ж мені допоможеш? Появишся на світ. І будемо з тобою разом, назавжди ти і я, а ще твій тато.
Подивилася в вікно… Обіцяв сьогодні приїхати та напевно запізнилась електричка, а до села йти ж так далеко. Та чи й село, залишилось мабуть хат двадцять чи то двадцять п`ять, не більше. А телефоном спілкуватися майже неможливо, то є мережа, то знову немає. Ще лежала, повернулася на бік, дивилася в вікно. Там, за низеньким парканом виднівся ліс. Він чарував своєю красою, листя на сонці вигравало, блискало,переливалося кольорами веселки.. На серці тепло, тихо встала, накинула халат.Усміхнене личко, крутнулася біля дзеркала, вже й думка - »Яка я кругленька». Пригадала, як колись у школі читала М. Горького, що вагітна жінка найкрасивіша. Тихенько вийшла, щоб не розбудити стареньку.
Нині таке життя... Давно живе з бабусею, батьки в Італії на заробітках, хочуть в місті придбати квартиру. Богдан - з сусіднього села, але жив у місті, в гуртожитку, працював на електростанції позмінно. Познайомились на пероні, біля електрички, як їхали на роботу. Від села до села далеченько та для кохання ці кілометри не були перешкодою.
Вже на весіллі, коли грали музики, всі позирали на молодих, говорили, що схожі, що одне другого варте. Гарні обоє, стрункі, зростом за метр сімдесят, чорняві, а в Надійки ще й блискуче кучеряве волосся. По селах тільки й мови -, гарна пара, будуть щасливі. Та після весілля жили в її батьків, бо в Богдана, ще був молодший п`ятнадцятирічний брат.
Богдан з нічної зміни завжди приїжджав, привозив продукти, а Надія з бабусею куховарили. Все приготувавши, чекали, виглядали його на лавці, під парканом.
Сімейне щастя, так вона називала своє життя, їй тут добре. Бабуся завжди жаліла, тож сама жінка, знала, як важко жінці коли вагітна, особливо в останні дні перед пологами.
Надія, ще коли їздила на роботу в містечко, працювала на пошті, боліла спина, пухли ноги. Тому й вирішили краще буде вдома, щоб не похитнулося здоров`я, сказали лікарі більше лежати. Ось і шанується тут та й повітря не зрівняти з міським. А в гуртожитку з дитиною, де там, ні води, ні газу, інколи, ще й світло виключають.
Вона йшла босоніж, посміхалася до сонця.Для неї насолода йти по росяній росі, відчувати землю на якій зросла. Простягнула руки до сходу, заплющила очі, говіла від задоволення. Слухала чарівний спів соловейка, від задоволення, здавалось завмирало серце.
Підходила до лісу, в букет рвала квіти й для малюка тихо співала пісню. А він притих, наче з нею слухав її і пташиний концерт, що лунав на весь ліс. В руках дзвіночки, трикольорові фіалки і волошки, ще здалеку побачила листки папороті, попрямувала до них. Незчулася, як забрела на велику галявину. До неї немов посміхалися суниці. Тож не покине таку красу, набрати не було в що. Нахилялася, їх в букет збилала,, насолоджувалась подарунком літа.
Тим часом Богдан приїхав на автівці, за кермом молоденький хлопець. Бабуся здивувалася та швидко готувала їсти.
-Нащо стільки кілометрів гнати авто?
Хлопці снідати яєчню з картоплею. Богдан емоційно заговорив,
-Мені наснився вчора сон, що Надійка йде по високій зеленій - зеленій траві. А поруч поле, аж до край неба пшениця в колосках, від вітру хилилася до землі, немов море хвилями. Краса! А потім бачу на руках тримає маля, тож я, аж зірвався з ліжка. Гадаю, що це сон в руку. Ледве дочекався, тож на нічну зміну мав іти, хвилювався, а додзвонитися не міг. Все, як завжди, коли треба, то немає мережі. Щоб не хвилювався завезу в лікарню. Говорила, ще три дні до строку, боюся залишати, хай краще буде під наглядом лікарів.. Ще й електрички запізнюються, по графіку якісь (вікна)..Де вона так довго? Хоча б не заблукала в лісі. Напевно поснідаю та й піду назустріч.
Надія вдосталь наїлася суниць і несла букетик для бабусі. Поверталася задоволена, трохи поспіщала, адже знала, що за неї будуть хвилюватися. Та вже й напевно приїхав Богдан, подумала виходивши з лісу. В високій траві виднілися три червоні маки.
-Ой, яка краса! Я вас рвати не буду, мені досить цих квітів, ростіть собі, хай вами всі милуються,- голосно й весело линув її голос. Все ж нахилялася до них. Раптово гострий біль пронизав поперек. Що це? Подумала, виправляючись, намагалася стати рівно. Аж раптом по ногах потекла вода. Здивувалася вголос,
–Що це ти синку, що хіба вже час?.
Намагалася йти швидше та чомусь ноги не слухалися. Однією рукою підтримувала свою рідну ношу, в другій несла квіти і суниці. Біль не дуже часто з`являвся, але занадто різко, нестерпно. Розчервоніла, вже й змокріли коси, намагалася йти швидше, скільки було сили. Нарешті повернула на стежку, назустріч біг усміхнений Богдан. Розставив руки, веселий, чекав, що вона, як завжди кинеться до нього. Та враз усмішка зникла, коли побачив її мокрі коси й розгублений вигляд. Вона нічого не встигла сказати, він підхопив на руки, де й сила взялася, немов пушинку ніс і ні слова, ніякої паніки..
Бабуся стояла на порозі, читала молитву і хрестила вслід автівку, яка від’їжджала в напрямку міста. На задньому сидінні напівлежачи, Надя в вікно спостерігала де вони їдуть і через кожні десять хвилин ойкала. Зціпивши зуби шепотіла,
-Ой - ой хлопці швидше, вже щось діється.
Автівка під`їхала до пологового будинку. За мить, розчервонілий Богдан ніс дружину, поцілував в шоку,
- -Все встигли, тримайся, все буде добре.
Не дивлячись ні на кого, заніс в родову кімнату. Голосно зарепетувала медсестра, що соловікам не можна. Та він нікого не чув. Коли нарешті поклав її, тремтячими руками, з чола витер піт і з кишені дістав довідку - дозвіл, що можна знаходитися біля дружини під час пологів..
Акушерка стояла біля Надії прослуховувала дитя.
-Сходіть напийтеся води, ви щось бліді,- звернулася до Богдана.
Він підійшов до Наді взяв її руку,
- Потерпи,сонечко,потерпи, я зараз прийду.
Богдан вийшов з родової в хол, де проводжали новонароджених. В голові, аж гуділо, напився води, кропив обличчя. Здригнувся від раптового крику дитини.Глибокий подих… жбурнув пляшку на крісло.
Маленький хлопчик допинався до груді Надії. Змучена, знесилена, побачивши Богдана всміхнулася, дивилася на сина. Її обличчя покрите краплями поту та очі світилися щастям.
-Любі мої! Я знав, це ж наснилось мені і все збулося. Кохана, дякую тобі! Ви молодці! Яке щастя, ми маємо сина! - ніжно взяв її руку, поцілував.
2016р.
ID:
706069
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 12.12.2016 08:17:25
© дата внесення змiн: 28.12.2020 19:31:28
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Розчулили... 
