Мерзлота вечорів роз’їдає флюїди травневі
ледь дотично до тліну фосфорно-сірих озер.
Хтось черпає там воду. Сохне вода на колінах,
переливом хлюпоче і сухожиллям плечей.
Скільки вистачить тиші, аби відчути самотність,
залишивши асфальтні стуком трамбовані дні -
ходить кроком важким місто моє. Суголосся
дитячих грайливостей і прохрипілих рутин.
І краплинами тіло голос за голосом всмоктує,
розливаючи відчаєм, страхом моїм наготи.
І зануривши тіло, знову відчутно тривожиш
за недопалки речень, нутрощі що обпекли.
Видихають озера згустки чужих декламацій,
зубожівши до берега на половину вернеш.
До кісток пробирає чути свій голос останнім,
мовчки поки ідеш.
