Уже вкотре за ці півроку розпочалися заливні дощі. Вітер не вщухав ані на мить, зносячи солом’яні дахи будинків. Раз у раз було чути хруст зламаного гілля. Селяни старались якомога менше виходити на вулицю, щоб не потрапляти під зливу природного шаленства.
Найбільше потерпала річка. Їй ледве вдавалось утримати свої хвилі у межах берегів. У такому віці це й не дивно. Їй можна лише позаздрити: стільки років прожити, стільки річкових тваринок викохати!.. Але, як би там не було, вона й сьогодні, і в далекому майбутньому дарує і даруватиме людям можливість омити свої тіла в її ніжних хвилях, відчути м’якість води, тепло, життєдайну енергію.
Десна… Це слово хвилює душу не однієї людини. Десна… І відразу ж вчувається плескіт води, аромат свіжого повітря. Десна…
Річка дитинства багатьох митців, річка натхнення Олександра Довженка, річка вияву поваги і любові до людської праці. Скільки ж ти слів кохання переслухала, скільки сліз у себе увібрала, скільки бід і радостей пережила!
Проходжу твоїм пісчаним берегом. До вух доноситься з дитинства знайома мелодія «Зачарованої Десни». Я забуваю про все на світі, і моя думка, немов шалений кінь, уже летить вперед понад лугами, що простеляються над берегами вічної Десни; вона лине все далі, усе вище, намагаючись осягнути те зоряне небо, яке неодноразово супроводжувало закоханих у їх зізнаннях, щирості, потягах.
Розшумілись луги рясними калинами,
І верби старі в задумливих снах,
Де ходили з тобою крутими стежинами
Рідним маревом хвиль чарувала нас тиха Десна...
́
