(за повістю М.Чабанівського «Дорога додому»)
Осокірник туливсь, я вслухалася в мову дерев…
Гул і шепіт приглушений там, небом котяться хмари.
Теплі соки життя деревце гонить, спомин бере,
Хвиля хвилю торкає… Здається, що сниш ти чи мариш…
Споглядання Дніпра.. Це вчорашній чи завтрашній день?
З ніг і рук, із душі, навіть серця, міцні рвуться пута.
Завмираєш. На зорі дивуєшся. Світ без людей.
Вітер бризки здіймає.. Краса, що повік не забути
Ось сидиш у човні. Поплавками вудки виграють.
Як тремтять-вигинаються – б’є по воді сильний окунь.
Із латаття русалка погляне на здобич мою.
Буде юшка з димком-попелком на вечерю нівроку.
Вечір котить з ровів аж до верб фіолетовий вал.
Спеку змінить тепло – тільки дихати важко ще – випар.
Повний місяць латунний, мов куля… Казкові дива…
Між зірок-пічкурів із водойми небесної випав.
