Я себе поховала, а ти відкопав.
Одягнув у красиве плаття.
Коси гребенем розчесав.
Квітку в ноги поклав - латаття.
І стою біля тебе, немов весна:
вся прикрашена і вродлива.
Але губи зблідлі, немов у мерця,
очі вицвілі та збіднілі.
Одягай-роздягай,- почуттів нема.
Що ж це сталося з моїм серцем?
Видно викарбувано ім'я,
що зрадливим в коханні зветься.
І вмирає надія в останній раз -
зацвісти хоча б на хвилину.
Наче пустка в душі,
у якій раз-по-раз
Ніч ховає зів'ялу билину.
(Альона Хомко, березень 2017)
