до неї:
«Адона́ю мій,
добро́ моє́ - тільки в тобі́».
…
пишу і пише вона,
гі би молито́вно пошепки перебираючи губами слова.
неоднако́во.
…
говорю до не́ї
і окремі промі́нчики й'ї волосся
чудом несхо́плені у за́чіску її руко́в,
хита́ються
кива́ючи моїм словам
рідними природніми рухами тіла її душі́.
...
кажу до неї :"Я".
…
впира́ю гаряче чоло́ в її голе плече -
"Де ми?"
її посмішка скоріше заплутує аніж відповідає на дурне питання.
…
з нею я не помічаю прикметних важливостей часу́.
щось трапляється - і я до цього знову ніяк не готовий.
...
так ми і танцюємо:
як кумедна незла́годжена пара
що відтоптує великий палець на одній нозі,
потім на другій.
головне все в такт.
нема до чого прискіпатись щодо впертих зіткнень
з витонченими хаотичними для ме́не рухами її ніг
об які
вдоли́ні
саме я
все й спотикаюся
боючись щось її пропустити,
...
а вона все веде́ своє́,
перетинаючи ніжним криголамом своїх колін
збиту вку́пу отару овець
що перекрила дорогу сільській фельдшерці
яку гвалт як чекают на ро́дах в кінці цеї довгої вулиці.
...
вона тепло кладе на руно́
пове́рх його густоти́
то одну руку
то другу
занурюючи
просто з неба
в крони нестриженої брудної шерсті
сво́ї розчепірені довгі пальці
і ніби так
пливе
на той бік
від ме́не
перебираючи невидимо
сво́їми тими запа́морочливими ногами,
які вночі переплетені з мо́їми
як крапле́ні карти
в коло́ді
в кишені вмілого картогра́я.
...
я тілесно бачу їх дотичнісь,
взаємопроникність
і повну довіру
та внутрішнє тепло́
близько́го тіла її.
…
глухий тупіт отари машин за вікном
нерівномірно
манірно
тягне цапа рогом вулиці
й час від часу
стихає в оркестровій ямі
впускаючи цокання годинників
без яких
ця тиша б дзвеніла й вила пустотою всесвіту.
…
все гово́рене мною
до неї
робить мій світ непласки́м,
придає йому бі́льшої вимірности
і нарочитої невипадко́вости,
задуманости ки́мсь напе́ред.
…
відчуваю дозрілу спі́лість роси́ на бли́зькій траві́ .
...
хтось сто́їт си за сею очевидністю
і всміхається
що все іде як має йти.
…
майбутнє
має узір небаченої обов'язковости.
це скорі́ш як гравітація,
а не гіпноз.
вона не просто де́сь веде́ -
вона виво́де,
а не просто тя́гне
всліпу́.
…
аж раптом знову вона перестає мене́ чути
і зкита́єними очима
пильно дивиться крізь ме́не на щось там своє́.
як все́.
…
верх її носу змру́жується з початком брів.
вона цим пінце́том тримає якусь думку що вислиза́.
я тоді замовка́ю й собі
...
оглядаюся що́ тут цікавого
в навколишнім ландшафті
завмерлого розгортання тота́льної реа́льности буття́
в холодній астроно́мії німого ко́смосу
вже десь з десяток якихось кілометрів над оцим усім.
…
й я́ беру́ собі придивля́тися
до яко́гось куто́чка оцьо́го всьо́го.
...
мікроскоп рефлексії
хо́че-не-хо́че
а відкриває
тоню́сечку павутину су́щого.
...
його нервові подразнення
не стихають
навіть коли
нічо́го ніби й не ді́ється.
...
так
без втручання свого́ розуму
живе́ все неживе́.
й має якійсь історії.
чого́сь чека́є
і дочікується.
…
ко́жда піщинка.
чиста
посеред будь-якого бруду,
яко́го власне і нема́,
коли ти не квапиш розгортання грандіозності світобудови.
…
не втримую мовчання
і мо́влю до неї :
"Я зрозумів"
…
вона сми́кає мій сон
чи рухом
чи яки́мось сло́вом зі сну
чи новим до́тиком
чи запахами і шуршанням.
…
повітря її дихання -
як тихість течії нічної річки
в яку
чо́рними саламандрами
плазують багато струмків триваючих снів.
…
не відволікаючи її від споглядання то́го
що бачить тільки вона́,
я виходжу в ніч на двір,
чую як росте трава
і виго́нить листя вишня
вчора поли́та дощем.
…
місяць не ті́кає годинником,
мі́ниться пересуванням невидимих пелюсток пір'я перистих хмар.
…
давно́ вже не теплий чай
з чаїнками
що причаїлися
як ка́мбали
на дні.
...
ковто́к.
...
і ніч тепер не чо́рна.
…
потру́шу гру́шу,
...
стихне ту́піт падіння ви́шніх
гру́ш.
...
найду в траві одну́,
...
простя́гну їй,
...
вона не повору́шиться,
...
тоді я відкушу собі́
і сок перетече́ через губу
ще до того як я втямлю його смак.
...
поцілу́ю її в плече –
хай буде́ солодка.
...
кажу́ до неї: "З'їм".
…
колись
все світло згасне
враз.
останньо затрясеся земля.
й ніко́му не втриматися на ній далі бу́де.
...
чую як вона бере мою ніко́му непотрібну руку в свою́.
...
мовчки очима до неї гово́рю :
«мій Адонаю,
все добро́ моє́ -
тільки в то́бі́.
Все»
.