все не перестаю́ до неї говорити


до  неї:
«Адона́ю  мій,
добро́  моє́  -  тільки  в  тобі́».
…    
пишу  і    пише  вона,
гі  би  молито́вно  пошепки  перебираючи  губами  слова.
неоднако́во.
…
говорю  до  не́ї
і  окремі  промі́нчики  й'ї  волосся
чудом  несхо́плені  у  за́чіску  її  руко́в,
хита́ються
кива́ючи  моїм  словам  
рідними  природніми  рухами  тіла  її  душі́.
...
кажу  до  неї  :"Я".
…
впира́ю  гаряче  чоло́  в  її  голе  плече  -  
"Де  ми?"
її  посмішка  скоріше  заплутує  аніж  відповідає  на  дурне  питання.
…
з  нею  я  не  помічаю  прикметних  важливостей  часу́.
щось  трапляється  -  і  я  до  цього  знову  ніяк  не  готовий.
...
так  ми  і  танцюємо:
як  кумедна  незла́годжена  пара
що  відтоптує  великий  палець  на  одній  нозі,
потім  на  другій.
головне  все  в  такт.
нема  до  чого  прискіпатись  щодо  впертих  зіткнень
з  витонченими  хаотичними  для  ме́не  рухами  її  ніг
об  які  
вдоли́ні  
саме  я  
все  й  спотикаюся
боючись  щось  її  пропустити,
...
а  вона  все  веде́  своє́,
перетинаючи  ніжним  криголамом  своїх  колін  
збиту  вку́пу  отару  овець
що  перекрила  дорогу  сільській  фельдшерці
яку  гвалт  як  чекают  на  ро́дах  в  кінці  цеї  довгої  вулиці.
...
вона  тепло  кладе  на  руно́  
пове́рх  його  густоти́  
то  одну  руку
то  другу
занурюючи
просто  з  неба
в  крони  нестриженої  брудної  шерсті
сво́ї  розчепірені  довгі  пальці
і  ніби  так  
пливе  
на  той  бік
від  ме́не
перебираючи  невидимо  
сво́їми  тими  запа́морочливими  ногами,
які  вночі  переплетені  з  мо́їми
як  крапле́ні  карти
в  коло́ді
в  кишені  вмілого  картогра́я.
...
я  тілесно  бачу  їх  дотичнісь,
взаємопроникність
і  повну  довіру  
та  внутрішнє  тепло́  
близько́го  тіла  її.
…
глухий  тупіт  отари  машин  за  вікном
нерівномірно  
манірно  
тягне  цапа  рогом  вулиці
й  час  від  часу  
стихає  в  оркестровій  ямі
впускаючи  цокання  годинників
без  яких  
ця  тиша  б  дзвеніла  й  вила  пустотою  всесвіту.
…
все  гово́рене  мною    
до  неї
робить  мій  світ  непласки́м,
придає  йому  бі́льшої  вимірности
і  нарочитої  невипадко́вости,
задуманости  ки́мсь  напе́ред.
…
відчуваю  дозрілу  спі́лість  роси́  на  бли́зькій  траві́  .
...
хтось  сто́їт  си  за  сею  очевидністю
і  всміхається
що  все  іде  як  має  йти.
…
майбутнє  
має  узір  небаченої  обов'язковости.
це  скорі́ш  як  гравітація,  
а  не  гіпноз.
вона  не  просто  де́сь  веде́  -
вона  виво́де,
а  не  просто  тя́гне
всліпу́.
…
аж  раптом  знову  вона  перестає  мене́  чути
і  зкита́єними  очима  
пильно  дивиться  крізь  ме́не  на  щось  там  своє́.
як  все́.
…
верх  її  носу  змру́жується  з  початком  брів.
вона  цим  пінце́том  тримає  якусь  думку  що  вислиза́.
я  тоді  замовка́ю  й  собі
...
оглядаюся  що́  тут  цікавого
в  навколишнім  ландшафті  
завмерлого  розгортання  тота́льної  реа́льности  буття́
в  холодній  астроно́мії  німого  ко́смосу
вже  десь  з  десяток  якихось  кілометрів  над  оцим  усім.
…
й  я́  беру́  собі  придивля́тися  
до  яко́гось  куто́чка  оцьо́го  всьо́го.
...
мікроскоп  рефлексії  
хо́че-не-хо́че  
а  відкриває  
тоню́сечку  павутину  су́щого.
...
його  нервові  подразнення  
не  стихають
навіть  коли  
нічо́го  ніби  й  не  ді́ється.
...
так
без  втручання  свого́  розуму  
живе́  все  неживе́.
й  має  якійсь  історії.
чого́сь  чека́є  
і  дочікується.
…
ко́жда  піщинка.
чиста
посеред  будь-якого  бруду,
яко́го  власне  і  нема́,
коли  ти  не  квапиш  розгортання  грандіозності  світобудови.
…
не  втримую  мовчання  
і  мо́влю  до  неї  :
"Я  зрозумів"
…
вона  сми́кає  мій  сон
чи  рухом
чи  яки́мось  сло́вом  зі  сну
чи  новим  до́тиком
чи  запахами  і  шуршанням.
…
повітря  її  дихання  -  
як  тихість  течії  нічної  річки
в  яку  
чо́рними  саламандрами  
плазують  багато  струмків  триваючих    снів.
…
не  відволікаючи  її  від  споглядання  то́го  
що  бачить  тільки  вона́,
я  виходжу  в  ніч  на  двір,
чую  як  росте  трава
і  виго́нить  листя  вишня
вчора  поли́та  дощем.
…
місяць  не  ті́кає  годинником,
мі́ниться  пересуванням  невидимих  пелюсток  пір'я  перистих  хмар.
…
давно́  вже  не  теплий  чай
з  чаїнками  
що  причаїлися  
як  ка́мбали  
на  дні.
...
ковто́к.
...
і  ніч  тепер  не  чо́рна.
…
потру́шу  гру́шу,
...
стихне  ту́піт  падіння  ви́шніх  
гру́ш.
...
найду  в  траві  одну́,
...
простя́гну  їй,
...
вона  не  повору́шиться,
...
тоді  я  відкушу  собі́
і  сок  перетече́  через  губу
ще  до  того  як  я  втямлю  його  смак.
...
поцілу́ю  її  в  плече  –
хай  буде́  солодка.
...
 кажу́  до  неї:  "З'їм".
…
колись  
все  світло  згасне  
враз.
останньо  затрясеся  земля.
й  ніко́му  не  втриматися  на  ній  далі  бу́де.
...
чую  як  вона  бере  мою  ніко́му  непотрібну  руку  в  свою́.
...
мовчки  очима  до  неї  гово́рю  :
«мій  Адонаю,
все  добро́  моє́  -
тільки  в  то́бі́.
Все»
.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1072481
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.11.2026
автор: ХРЕСТОСЛОВ