Підкинув ти задачку не з полегшених:
"А що, якби жила ти в сорок першому?
Чи вижила б в самотності і криках,
Ходивши лиш в єдиних черевиках?
Сльозливо дивлячись на мамине страждання,
Змогла б ти вкотре думать про кохання?
А чи б здала мене за зайвий кусок пайки,
віддавши німцям "серце" під жорсткі нагайки?"
А я сміялась. Якось гордо й незавершено:
"З тобою важче буть, аніж у сорок першому.
В мені собі ти дозволяєш сумніватися...
О так, брутальний, знаєш, як знущатися!
Зрівняв кохання наше із їди пакунком?
Воно прокисло, вже не першого гатунку...
Та я б мовчала. Хай би й був Ти катом!
Бо... все ж ти свій! Коханий, друже, брате...
Від всіх я спробувала бути незалежною,
та твоя воля наді мною є безмежною.
Якби сказав ідти у розвідку - пішла б,
тобі б на вірність присягнутися змогла.
Я б вижила, не захливнувшись димом.
Згубила б німцям радісну картину...
Ну, а коли вже і померти довелося,
Моє кохання б із степами ізплелося.
А рідну матір, рідну землю я не зраджу", -
відповідаю далі, доки речі гладжу.
Розмова, любий, досі не завершена:
"А що, як би ти жив у сорок першому?.." (07.09.2012)
