Листя, що впало на стежку, до сірого стовчене.
Краплі намистом на чорному - срібло на оніксі.
Та несподівано і кольористо тріпоче на
Мокрій обочині клапоть обірваний з коміксів.
Берег. Метелик. Малюк і рука, певно, таткова,
Міцно тримає, а з нею так просто і затишно.
Там не диміло, не вило, не било й не бахкало.
Тепла картинка тримає минулого залишок.
Річка хвиляста несе попід берегом човники.
Що було далі? Куди попливуть подорожники?
Милий малюче із комікса, де скільки чорної
Фарби набралося? З білою туби порожні.
Зламане гілля, відболені душі, запечені
Горем слова, що як онікси, зжурено падають.
Вітер листок перекинув. Читається речення:
"Дмитрик із татом рушають за білою фарбою".