Вона торкнулась
Відчаю, а ти
Не міг вловити частоту вібрацій…
На ній горіли плаття… а мости
Зникали
у вогнях анігіляцій…
Вона не знала
Кольору образ…
Вони текли по ній, як мокра преса…
Вона іще повернеться не раз,
Не в сни твої,
на смутку твого плеса…
Вона із тих
Спустошливих багать…
Із чистих вин, настояних, ігристих…
Їй літ, мабуть, усі сто п”ятдесят,
З яких ти знав її
десь близько триста…
Вона – з озер,
Що сплять в твоїх очах…
Із тих фортець, з яких немає втечі…
Злітав під хмари, ніби хижий птах,
Щоб впасти їй
метеликом на плечі…
Буває так... Віджити кілька сотень років
В однім коханні. І відспівувати потім
ще тисячі!.. Вже не рахуючи більш кроків,
якими топче Вічність душу, що вся - в жовтім.
Летіти вниз... Як та пелюстка із гербери,
що до останнього тягнулася до сонця,
аж поки в жмуток не зім"яли і не здерли
пестливі пальці разом з коренем! ...В сторонці
від світу запах, форму стрімко так втрачати.
В тонких прожилках відчувати все ще соки...
Та безнадійно еластично помирати,
на милість здавшись вітряному знов потоку...
гостя відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Марянко,безмежно вдячна тобі за такий чудовий експромт...