Обвива мої плечі красуня-змія,
Не боюсь й не боялась її зовсім я.
Хоч в очах її бачу пекучий вогонь,
Але мудрість набута торкає долонь.
Розмовляєм удвох про красиві світанки
І про мирні омріяні ранки...
Вона знає давно, що у серці жінок —
Із троянд і кохання є звитий вінок.
І говорить, що теж покохала,
Та війни та триклята навала
Відняла її серце і душу
І тепер до людей іти мусить.
Я крізь болі пекельні її вже несу,
Бо не хочу, згубила свою щоб красу,
І прошу я для неї тепла і любові
У нічному зірчастому неба покрові.
Ця змія — не із казки красивої,
А з дороги війни стала сивою,
Із легенд, де наш віри й надії мотив
Світ добром і любов'ю навіки сповив.
В її рухах повільних — повага і вірність,
Хоч ніколи вона й не втрача свою пильність,
У її голові — тільки добрі думки
І довірливі ллються надії струмки.
І коли на плечі спочиває вона,
Відчуваю, як тягнеться болю струна.
Вона віру й надію дає усім нам:
Не здолати ніколи нас ворогам.
