Я почав бачити сни.
Сірим туманом ранок нагадує про черговий день і рухає лещата буденності.
Рухає прямо крізь мене, намотуючи душу на механізми, поцятковані карміновим.
Йду узбіччям безкінечної автостради, де-не-де проглядають іржаві залишки
згорівших доль, порослі синьо-зеленим полином. Це ті, хто вже перегорів.
Зліва височіє темний ліс, такий темний як і очі примари з моїх снів.
Манить зайти на стежку, загубитись, розтанути. Співає і гіпнотизує, заглядає в мене і вивертає назовні все сховане, неможливо-прекрасне як той кахель кольору небес, що колись був в моєму погляді.
Стежка веде в стіни пустої квартири.
Вогняна краса. Ця згадка блискавкою розганяє густий морок кімнат, перетворюючи його на світлу охру нездійснених бажань.
Я пам'ятаю як примара усміхається, не відводить очі і читає всі мої думки. Від цього погляду я палаю зсередини невимовною тугою викинутих на берег кораблів.
Чекаю наступну ніч, щоб знову бути поглинутим її безоднею, пестити долонею хвилі темного волосся і розгадувати губами ребуси мармурових вигинів тіла.
Ліків не існує, адже я почав бачити сни.
Я почав бачити її.
