|
Зимове сонце зазирає у вікно, помітно освітлює ліжко. Зазвичай Галина прокидається раніше, але на роботу сьогодні не йде. Відпочиває від дитячого галасу, від запитань, які щодня відбуваються при заняттях. Звичайно, діти у дитячому садочку її люблять. Завжди без нарікань, до кожного підійде, підкаже, як правильно та що потрібно вирізати, чи малювати, виконати одну чи іншу аплікацію. У маленьких оченятах бачить блиск, тепло, довіру, вдячність. Напевно завдяки дітям змогла легше пережити сумну звістку про найліпшого друга.
*
Андрію минуло лише двадцять три роки, одного дня в АТБ, працівник ТЦК, йому вручив повістку. У військкомат вирішив йти сам, не сказавши й слова, ні батькам, ні брату, який хворіє на цукровий діабет. Вона й до цього часу не знає, чи ним був підписаний контракт йти у військо, чи ні. Хлопець на пошті працював водієм, на машині по відділеннях, розвозив посилки, бандеролі.
Раз на тиждень зустрічалися, перед цим завжди спілкувалися по телефону. Одного вечора він на дзвінок не відповів. У серці затаїлася тривога, можливо щось сталося? Та тут її підстерегла невдача, підхопила вірус, кілька днів довелося пролежати у ліжку. Висока температура, як вирок, не до дзвінків, не до розмов. А згодом, з чужого телефону отримала СМС,
« Галинко, сонце, не хвилюйся, я пішов у військо, знаходжусь на навчанні. Все буде добре, два місяця навчань, а потім піду захищати Україну. На цей телефон не дзвони. Де буду потім, дам знати. Бувай!»
Тоді скотилася сльоза і тихий шепіт порушив важку тишу, у її голосі чути нотку розчарування,
- Ось так просто. Навіть не попрощався.
Згодом, над його вчинком міркувала. Звичайно, були друзями тільки пів року, але ж відчувала до нього щось більше. І помічала його закохані погляди. Але ця клята війна, це вона винна! Проймає страх, неможливо спокійно сприймати звуки гучних сирен, прильотів, які частково руйнують інфраструктуру, її любимого міста Кременчук.
Вона пам’ятає й досі, якось при спілкуванні, він промовив,
- Оце закінчиться війна, тоді наше майбутнє сплануємо.
І вона, цього теж так хотіла і чекала. Та не минуло й пів року, коли у ФБ, побачила його фото, під ним напис – «Безвісти пропав». Цю новину виклав його брат, вона його бачила лише один раз, коли гуляли по набережній. Тому й соромиться потурбувати. Коли в сім’ї біда, навіщо ятрити серце й душу.
*
Вже минув рік… війна, біль, туга. Та все ж, коли більш-менш спокійні дні, час гоїть рани. Часом погляне на дітей, коли так тішаться у грі. У очах смуток, досада, лякає одиноке сьогодення. Немає до кого схилити голову на груди, щоб не було так страшно.
Якби хоча на миті забути про війну, про вражаючі новини. І просто обійнявшись, посидіти на лавці біля чаруючого, вечірнього Дніпра. Чи навіть постояти, як колись. Бачити, як на заході сідає червоне сонце, Дніпро неначе поглинає його. В цей час вода має помаранчевий відтінок, такої краси ніде не бачити. Або ж милуватися, під дійством вітру, прозорими хвилями води, до берега чути тихий плескіт, мов шепіт, який часто заспокоює.
Сьогодні річниця знайомства. Мабуть той день довго пам’ятатиме, а можливо і все життя. Кажуть із книги життя, сторінок не викинеш, хіба що папір трохи пожовкне та шрифт вицвітає.
В той день, вона прийшла на пошту, отримати бандероль, в якій мали бути дитячі книги, що замовила у одному з видавництв. Працівників не було, він знайшов бандероль і віддаючи, притримав її руку,
- Тут мабуть книги?! Напевно я вгадав. У вас такі світлі, красиві очі. Мабуть про любов читаєте, про кохання.
Від несподіванки, почути такі слова, розгубилася, злегка почервоніла.
Він помітив, відпустив, буденним голосом вимовив,
- Я думаю, вас не образив. Просто цікаво, що нині більше читають.
Опанувавши емоції, вона зосередилася, лагідно зазирнула йому у вічі,
- Не думаю, що сподобається дитяча література.
- А чому ні? Мені мати дітей іще зарано, сам люблю казки, мовив впевненим голосом.
І так слово за слово, згодом побачення, що переросло в дружбу.
Один одному не набридали, їх поєднували, однакові погляди до життя. При зустрічах насолоджувалися краєвидами, обговорювали новини. Насолоджувалися морозивом, інколи пили духмяну каву.
Якби ж мало часу минуло, але після звістки, минуло вже два роки. Та надія, що він повернеться, як лист з дерева, що попав у потік річки, вже десь зникла, не лишивши й сліду, загубилася, не повернути.
Вона часто, у вихідний день йшла до річки на місце зустрічі. Де разом спостерігали, як з Морського вокзалу відпливають катери, човни, гуляли по набережній, йшли до каруселі. А інколи й каталися, раділи, як діти. У очах сонячне світло, довіра і любов.
*
От і сьогодні, батьки пішли на роботу. Вона ж випивши кави, зазирнула до вікна. Добре, що спокійна ніч була, виспалася. Тож можна й зранку йти прогулятися. Мабуть на набережній, у цю пору закоханих немає. Хіба що є любителі ранкових пробіжок. Але нічого, то не завада дихати свіжим повітрям, якби лише обійшлося без сирен.
Повітря пахне приморозком. Скупе сонце, неначе за шовковою вуаллю. Все ж на деревах сизий іній, злегка сріблиться, іскрить. Помітивши, ледь посміхнулася, краса підняла настрій.
Вздовж дороги, Галина йде до набережної. Звук машин, тролейбусів її майже не відволікає. Деінде люди поспішають, але їх мало, час пік минув, у школах вже розпочалися заняття. По тротуару лід, йти трохи слизько, до зустрічних ніякої зацікавленості. Від сьогодні, вона налаштована все відпустити. Можливо вдасться й забути. Тож зараз йде відпочити, хоче насолодитися красою зимового пейзажу.
Ось і остання зупинка тролейбуса, кілька будівель. По одну сторону вже видно парапет, за ним широка річка. По набережній деінде злегка сріблиться сніг. По іншу сторону, вкриті інеєм листяні дерева, кущі, ялинки. Біля високого старого клена, по телефону розмовляє чоловік. Помітивши його, влетіла думка. Ось так, зранку вже має з ким поспілкуватися, по ньому видно, нікуди не поспішає.
Вона стояла біля огорожі, але її погляд сягав далеко, де вода торкається неба, а думки губились у безмежному просторі.Та почувши шурхіт, бачить хлопця одягненого у теплий спортивний костюм темно-синього кольору. Майнула думка – спортсмен. Але його рух можна було більше назвати ходою, чим бігом. Мабуть від подиху, край волосся злегка сріблиться. Та наче ж невеликий мороз, чомусь знову настигла думка.
Чоловік рухається мимо неї, за мить озирнувся, але вона цього не помічає. Зробивши декілька кроків, він різко зупинився, розвернувся, тихо, не поспішаючи йде назад. Помітивши її погляд вдалину, аби не налякати, він стиха промовив,
- Галинко, це ви?
Вона здивовано, на нього дивиться, ніби намагається пригадати, хто це може бути?
Він зрозумів її розгубленість ,по спішив сказати бадьорим голосом,
- Ви мене не знаєте, але я знав Андрія, ми разом були на полігоні, на навчаннях.
Її різко пронизав мороз, відчула, як тіло покрилося сиротами. По спині ковзнув холод. Кілька секунд мовчання. Обличчя злегка зблідло, відчуває пришвидшений гучний стук серця, здалося, що з грудей виривається. Стало досить моторошно, все ж знайшла вихід. Відвернувшись до річки, зробила глибокий вдих, на кілька секунд паузу, поступово видихнула, повернулася до нього, злегка хвилюючись запитала,
- А, як мене впізнали?
- Я бачив фото. Андрій розповідав, як ви любите гуляти по набережній. Мене звати Вадимом. Я вдома, оце мав поранення. Після реабілітації, маю десять днів відпустки, потім на фронт. Вчора на стенді « Безвісти пропали» бачив його фото. Коли і як сталося, на жаль, не знаю. Опісля навчань на полігоні, нас роз’єднали по різних напрямках.
Вона слухала його, відвівши погляд до дерев, мовчала.
Зненацька, обоє здригнулися від звуку сирени. Він сміливо взяв її за руку, ледь посміхнувшись, спішно мовив,
- Давайте швидко, йдемо до центрального входу, біля кафе є бомбосховище.
Тільки тепер, на невеликій відстані, вона від нього відчула ніжний, приємний, знайомий запах парфумів. Колись Андрій кропився такими ж. Чомусь так стало тепло на душі, посміхнулася краєчками уст.
У бомбосховищі досить людно, все ж знайшлося місце присісти. Усі намагаються поводитися тихо, прислухаються, коли ж почують відбій тривоги.
*
Минуло дві години, вже йшли по алеї, вона стурбовано запитала,
- А вам не холодно?
- Та ні, я загалом не з тих хто мерзне, нині три градуса морозу, костюм теплий. Я проведу вас додому, сказав досить упевнено.
Різко повернувшись, у її очах помітна сміливість, вона вимовила,
- Я думаю, що краще спілкуватися на «ти».
Його голос відчутно жвавіший, співоче мовить
- Та я тільки із задоволенням, так зручніше.
Пройшовши кілька кварталів, вийшли до вулиці, що веде до залізничного вокзалу, вона промовила,
- Знаєш, я оце сьогодні пішла на набережну, було бажання насолодитися відпочинком, забути про тривожне сьогодення. Але втекти від нього не вдалося. На жаль, ми тут, щоб пройти цей складний час, витримати біль, страждання, розчарування.
- Нічого, ми сильна нація. Звичайно є втрати, але кожен із нас мріє про краще життя, тому й будемо захищати Батьківщину.
Її підстерігає думка - сміливий хлопець, патріот. І тут вже запитала,
- Слухай, мій будинок біля автовокзалу, а тобі іще далеко йти? В якому напрямку мешкаєш?
В його карих очах блиск, ледь посміхнувшись, сказав з веселою ноткою в голосі,
- Та ми з тобою майже сусіди. Мій будинок біля готелю «Дніпровські зорі».
- То це ти пробіжку зробив, аж до набережної, хіба недалеко?- здивувалася, ледь посміхнувшись.
- Нічого, це замість тренування. Тож маю ще кілька днів відпустки. Я тобі зізнаюся, побачивши фото Андрія, третій день на набережній. Сподівався тебе зустріти, ось і є результат, радий знайомству. Правда, від тривожного сьогодення нам не вдалося втекти. Але коли хтось є поруч, легше переносити стреси, я розуміюся на цьому, за покликом психолог.
В її голосі здивування,
- Це з такою професією і йти у військо.
- Є таке слово – потрібно! Воно в житті кожного, має велике значення.
Галинко, Може обміняємося номерами телефонів? І якщо ввечері буде спокійно, я зайду за тобою, сходимо в кафе?
Вона спокійно, немовби міркуючи вголос,
- А що, нам прогулянку завадила сирена. Дякувати Богу все гаразд. Думаю втрачене варто надолужити, можна й прогулятися. А поки ж бувай!
Світлі, теплі очі подарували надію, він задоволено примружив очі і весело прошепотів,
- Бувай!
Вона зайшла в квартиру, стук від дверей розчинився у під’їзді.
Не поспішаючи, він по сходах спускається з четвертого поверху, до голови стрілою думка, мов блискавиця. От і все Андрію, по нашому договору, (якщо з тобою щось трапиться), я виконав твоє завдання. Поки я тут, із задоволенням її підтримаю. Думаю не буде гріхом, якщо зізнаюся, вона мені дуже сподобалася. Тож виживу заради того, щоб ми отримали шанс, разом бути щасливими.
2025 р
ID:
1056566
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 02.02.2026 13:52:47
© дата внесення змiн: 02.02.2026 13:52:47
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
